Навіщо віриш ти в дива,
Коли навколо все так звично?
Заклякло, мертво і статично –
Буденність очі закрива.
Крізь ґрат залізо та іржу
Дивитися в порожні вікна.
Уламки скла, як хижі ікла,
Блищать і кличуть за межу.
Попід завісами повік,
Течуть, мов фарби, водоспади,
Веселки биті не до ладу,
Вогонь палає в руслах рік.
Іди, без страху і вагань,
По всьому, що життя цінніше:
Розбитих снах, зів’ялих віршах.
У криці шепотом розтань.
Мов чистий спирт слова гірки.
Розтоплять кригу, спалять душу.
Не замовкай, я знати мушу,
Як у вогні горять світи.
Над попелищем дим і пил.
Загине все, пустеля – вічна.
Спокійна, сюрреалістична:
На страх не залишилось сил.
Ми обпеклися, світ згорів,
Його відтворюємо знову.
Спочатку – темрява і слово…
Гірка усмішка замість слів,
Безмежна ніч на дні зіниць,
Одвічний спокій в них панує.
Свята пітьма не потребує
Руйнівника своїх темниць.
Закрий же двері. Я відбув.
Два оберти замкнуть кайдани
Замком у дверях. Старі рани
Загоївши, нові здобув.
25 січня 2011
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261743
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.05.2011
автор: furer