Протерта шкіра стін стікала багряними струмочками вгору. Вже майже не було видно трави на стелі, вона упивалась кров*ю, і викидала окремі краплинки на підлогу.
Краплинки повільно і ніжно торкаючись брудного кахелю розбивались безкінечними мріями і надіями, гаснувши різнобарвними квітами. Ненаситні руки, котрі вже давно виросли з тутешнього бруду, товкли одне одного локтями, дерли нігтями, ламали пальці, у відчайдушних спробах впіймати сльози нової трави.
Він дивився у проміжки між простором і жалів себе. Жалів і дерся собі з грудей великим крилатим змієм. Виригував вогонь животом. І вив вовками,дворнягами,бомжами і ненародженими виродками на місяць.
Повний місяць. Повний гротеск. Скільки зламалось, скільком навіть не вдасться пережити.
Повіки закриваються.
"Мама, а вночі сонечко теж лягає спати?"
"Ні, воно просто світить на іншу частину планети."
Озвірів. Зціпив зуби. Зжав кулаки. Сльози трави полились. Ненаситні оточили його, як мухи свіжовижате ла-й-но, з коровячого ануса в альпіських горах де маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу.
ВИБУХ.
Час згорів і зник,як рулон кохавинки за гривню шістдесять в гуртожитському туалеті.
Він зловив одну із рук, і вогнем праведної ненависті, котра зайнялась на його спині пекельним гребенем, відчайдушно намагався видерти з брудного кахелю, як пиявку з тіла світу, як ніж з спини, як думки з голови, як яд з душі, як дерево з корнем цю занімілу холодну потвору, цю гнилу слабкість, цю тупу сліпу ненаситну абомінацію.
Море рук накинулись на нього як піраньї на молоде теля, як нармальні пацани на бутилку водки, як реальні мужики на пяну бабу, як школота на сіські, як Чак Норіс на інтернет. Розірвали його, розтерзали на маленькі шматочки і упивались кровю його трави.
Стіни вкривались царапинами від великих кігтів. Лилось багато. Трава втопилась, задихнулась, вмерла в затишку її ласкавих очей. Руки копошіли. Схоже кровава оргія почалась. Вони вже не чули як ричить крилатий змій, вони вже не бачили його очей запливших сльозами від ненависті. Удар. Змій вигинається в дугу випрямляється і ллє безкінечне полумя свого пекельного кохання, до тих очей де знайшла свій затишок трава. Руки в агонії корчаться, але не можуть видати нізвуку.
"Не можеш облегшити свій біль ні криком, і отим химерним танцем корчення."
Він тримає обвуглену руку, з неї де-не-де проступають дзеркальні краплинки ртуті, але до землі не долітають, розтворяються в повітрі сухим попелом. Він тримає обвуглену руку і дивиться у діри в стінах.
- Бачиш, Вільям, скільки потрібно крові, щоб просто вимити підлогу.
- Не відволікайся, будь-ласка, я майже закінчив Гамлета.
- Інколи так хочеться забити тебе цією рукою до смерті, і пролізти у одну із тих шпарин. Забратись із цієї смердючої божевільні, від усіх цих наполеонів, гітлерів, марксів, енгельсів, сталінів, ленінів, самих себе.
- І як нам бути?
- Так, так, Вільямм, бути чи не бути.
- Геніально. А кому бути, кому ні?
- Ти будь. А мені тут не бути.
Венеція.
Затоплений підвал.
В підвалі доживає останні миті...
Картина.
На картині Райська яблунька, на ній повішаний на зміїному хвості Вільям Шекспір. В одній руці яблуко, в іншій листок на якому напис "Всьому своя ціна..."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260105
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.05.2011
автор: Caleb