Я куди не дивлюсь-бачу суцільні протести.
Багато глазурованих посмішок,дешевих
протертих
колгот,вроджених вад,паралічів мозку,сиріт,розпусти...
словом,як звично.
Мені кожного дня зашивають рот,тому рідшають тексти...
Я стаю настільки ж важливою
як і людина,яка міняє в барі попільнички.
Не стій на протязі,а то вивітришся і я перестану
відчувати твій запах.
Незнайомці сидять біля вікон у потязі,
снують мене поглядом,
провідник із квитками квапить:
-Це не ваше місце,звільніть його негайно або на протязі
наступних двох зупинок.
Я ховаюсь в подертий спальник,наче равлик,і простуджую
спину.
Мама дзвонить не так,щоб часто,
але мені вистачає.
-Досить цілитись надто високо,потім боляче буде впасти!
Думаєш,хтось це все читає? Я через тебе майже висохла.
Усі діти як діти,а ти у мене пропаща...
Може,мрії свої ,віршами списані, викинеш?
Знаю,так буде краще.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258976
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.05.2011
автор: Леона Вишневська