Якщо хтось не знає, що таке сидіти на валізах, то я вам розповім, зазвичай на них сидять два три дні перед від'їздом,
неважливо скільки часу займе той від'їзд, навіть добу, ми все одно пакуємо валізу, її розміри залежать від вашого багажу,
вона буває різних розмірів, як кажуть від мала до велика.Так ось на цих валізах я хіба що не сплю, вони всюди, в коридорі,
спальні, гостинній, в уборній теж валізи, різні, від мала до велика, одного вечора вони розбираються, іншого знову складаються
і, здається продовжується це не два місяці, а вічність. Кожнісінького дня я шукаю сукню, потім взуття до сукні, а
потім ще й сумочку в колір взуття, косметика-це окрема тема,після того як я зачепилась за одну з валіз і штурхнула собі в
око олівцем ви ж знаєте як потрібно зібратись на роботу, ще й не забути поцілувати чоловіка, я залишаю її на роботі. У
чоловіка з валізами не було ніяких проблем, іноді він спостерігав вечорами як я перекладала якусь з валіз, приміряючи босоніжки
, чи спідничку, він обіймав мене і сміявся:-Залиш їх, там, де ми будемо мешкати мода на шпилі давно вмерла.-Я не
уявляла себе без босоніжок, тому не дуже раділа його витівкам, та я довіряла його смакам і заради збереження сім'ї готова
була їхати на край світу, аби з ним. Іноді, вночі, я уявляла маленький будинок з квітучими пахнючими терасами, він і я,
і безмежне море кохання, цілунків, обіймів, пестощів, тут я уявила маленьку дитину, яка теж хоче бути в його обймах,
в такі моменти діти мабуть заважатимуть, їхні лагідні ручки будуть висіти на його шиї, та нічого, в такі моменти я буду
гуляти босоніж по теплому піску, буду підглядати як кохаються хвилі, вони різні, спочатку я думала,що одна хвиля
зізнається в коханні іншій, а потім зрозуміла, що вони весь час сперечаються, переганяючи одна одну поривом вітру, кожна
хоче першою доторкнутись до берега, цікава річ, і одна і інша, не може обійтись без вітру, і берегу, а може все ж таки
вони кохають одне одного, може саме ці суперечки і є коханням, може вони щасливі у цьому бою? Вони як малі діти. Діти!
Це те,чого не хватало моєму чоловіку для повного щастя, і заради цього я терпіла кавардак у квартирі, якій віддала сім
років життя.
Одного весняного ранку чоловік прокинувся у гарному гуморі і сказав:-Нарешті!Будиночка там ще нема, та місцина! Тобі
сподобається, а будиночок побудуємо швидко, завтра в 6.00 виїжджаємо, я хочу, щоб ти сама намалювала нашу оселю.-Цілуночок
і його нема.На роботі я була неуважна, мало приділяла уваги дітям мовчала і не розповідала їм казок, а вони, засмучено
зиркали на мене своїми різнокольоровими пігулками, і теж мовчали.В обід подзвонив чоловік і запросив на вечерю до ресторану
Того дня я була чомусь така втомлена, та я так любила свої сукні і прикраси, що до ресторану примчала як трояндочка,
-Вау, троянди, мої улюблені,жовті! Сьогодні свято?-запитала я в чоловіка. -Так, сьогодні день найчарівнішої жінки у світі!-
Я була щаслива, та в мізки лізли якісь дурниці, коли так добре, то, здається,що завтра станеться щось жахливе.Тієї ночі
мій коханий був коханим, ніжним і дуже лагідним, мов нашкодивший кіт, нализавшись сметанки і вже ні під яким приводом не
буде ловити мишей.
В шість годин я стояла на шпильках, в автомобілі я заглянула на себе, я була не виспана, бліда й негарна,а в очах
приховувся біль.-Я не гарна-,сказала я чоловіку, на що він всміхнувся, зігрів ніжним поглядом і мені стало краще. Ми
їхали не самі, за нами їхали друзі чоловіка,-А навіщо вони з нами?-запитала я,-Група підідтримки-всміхнувся він. Може й
так треба,подумала я,дорога не близка , запитань більше не було, я мовчки спостерігала за його рухами, руками, очима,
він щось обдумував, тому я не турбувала його, який же він у мене гарний, сильний, як же я його люблю, хоча рідко про це
заявляю, як уявлю, що ми могли розлучитись, аж моторошно стає, та все добре, він поруч, він турбується про нас, він хоче
сина, хоча останнього разу, коли ми трохи, зовсім трішечки сварились, він сказав, що йому все одно, кого я йому народжу,
головне,щоб народила, лікарі радили змінити щось у житті, можливо тоді, та це були відсотки, але він вірив, вірив у ті
відсотки,більше ніж я.Скільки днів ми маємо їхати? Думала я, та через деякий час чоловік зупинився, дістав шовковий
зелений шарф і зав'язав мені очі, це було трохи дивно і цікаво, я насторожилась і випустила голки,мов той їжак перед лисицею
Півгодини глибоких роздумів.-Ось ми й на місці-Мовчки, він відчинив дверцята авто, взяв мою руку, як вперше, і повів,
як до шлюбу, мої ноги підкошувались, трусились як тоді, шпильки вгрузали в землю, в голові паморочилось, повітря бракувало
мабуть, зараз я зомлію, подумала я, та він тримав, він так сильно мене тримав, всю і саме ці руки не дали мені впасти.
Нарешті ми зупинились, з цілунками, він зняв шарф, кажучи, що я стою в центрі зали, жартівник.
Боже! А де хвилі? Де пісок? Це ж ліс!!!!!!!
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258180
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.05.2011
автор: Ольга Ратинська