Не для мене розквітне весна стоголоса.
Не для мене співатиме ранок пісні...
Не для тебе я вже розпущу свої коси,
не побачу в очах твої очі ясні.
Тільки, може, примарою буду ходити
по квітневих гаях, по травневих садах.
І тихенько любити, до болю любити,
коли холодом змоче ранкова роса.
Я любила тебе, бо кохання ти перше,
саме світле, жадане, і просто моє...
Та вкололи мене того вечора стержні,
і розбилось уламком теє серце живе...
Ти сказав, що любив мене, - більше не любиш;
що кохаєш її, що вона не сумна.
Що вона ж тебе любить, любила, і буде,
як ковточок у спразі міцного вина.
"Тільки ти, як водиця, що вже висиха,
та тобою я вже не нап'юся...", -
так і всохла любов, ота перша така,
в ній ніколи я вже не втоплюся.
Взмах холодних зіниць, - і прощай моє небо.
Освяти цюю Землю дощем!
Подаруй їй любов, що була колись в мене,
не лишай по собі тільки щем...
Я піду, мабуть, в сад, де ласкає весна
і ромашки, і маки червоні.
Де тихенько приспить коло них сон-трава,
та розквітне душа на долоні...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257029
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.05.2011
автор: Ліна Біла