Сцена III
Суспільство
Людина в масці чекає відповіді Порожнечі. Та вона німує. Як не озивається і Всевишній. Її трусить від холоду. Вона стомлена. В залі мовчанка. Час іде.
Людина в масці:
– Я чую годинник… Тік-так, тік-так… Привіт, Годиннику! Ти тут давно тікаєш. А я тебе не бачу. Я тобі ще не набрид своєю присутністю?
– Тік-так…
– Ні! Зупинись!! Що ж я роблю? Говорю з годинником? От дурість. Мені не потрібна компанія. Годинник тікає. Ну чи й не байдуже мені? Я прийшов до театру, біжучи від людей. То чи потрібен ти мені, Годиннику?
– Ні. От і тікай собі. А я сам по собі… Я один… Мені не потрібне жодне суспільство… Я індивід. Частина Порожнечі. Колишня людина з Байдужістю всередині. Відрікаюсь від жодних знайомств!!!!
Останні слова луною розходяться по театру. Людина в масці відходить з того місця і сідає на табуретку, демонстративно склавши руки на грудях. Вона твердо вирішила бути навіки самотньою. Вона гадає, що тишина – її супутник.
Дуже довго вона так і сидить. Годинник відраховує час. Секунди, хвилини, години, як здається Людині в масці, може й дні, тижні, місяці, роки, століття заплутуються в вирі навколо неї та зникають у безвісти. А годинник справно рахує.
Впродовж часу Людина в масці категорично сидить. Але її терпіння не безкінечне. Вона починає рухатись. Злегка погойдуватись. Потім сильніше. Вона відганяє мух. Вона чухає ніс. Мовчанка нагнітає. Зрештою Людина в масці не витримує.
Людина в Масці:
– Замовкни, Годиннику! Навіщо ти до мене тікаєш? Чи тобі роботи немає? Я ж тут сиджу, нікому не заважаю. Невже так важко залишити мене наодинці? Що ти кажеш, Годиннику? Що?
– Тік-так...
– Так, ти правий, Годиннику. Вибач. Ти виконуєш свою роль. А я виконую свою роль. Я мовчу. Я буду мовчати, доки не злиюсь з Порожнечею і мого праху не залишиться у цьому театрі.
– Що? Ти мені не віриш? Повір. Для цього я сюди прийшов.
– Тік-так…
– Ти лічиш час. Для чого ти лічиш час? Час мені не важливий. Його придумали люди щоб дати виправдання своїм діям… Ти мене розумієш, Годиннику? Хоч ти й лічиш час, але підозрюю у тебе таки є клепка. Ти згідний, що час – велика містифікація людей?
– Тік-так…
– Хихи. Я думаю, що ти мене розумієш. Бо тобі байдуже. Ти лічиш час, та й годі. В цьому ми з тобою схожі. Байдужість – наша чеснота.
Людина в масці усміхається в пустоту. Вона горда собою. Їй здається, що вона зробила перший крок і здобула цю рису. Вона не сумнівається у тому, наскільки їй байдуже. Її настрій покращується.
Людина в масці:
– Може й добре, що ти є тут, Годиннику. Одному тут нудно. А я складу тобі компанію. Я жива душа, що втратила зв'язок з суспільством, але ж ти не жива душа, правда ж? Ти годинник, висиш десь тут і лічиш, лічиш, лічиш… Я тебе навіть не бачу, але нащо це мені? Я сприйму тебе таким, який ти є й не важлива зовнішність. Якщо хочеш – залишайся в тіні. Ти там, а я тут – на сцені. На цьому постаменті моєї довгожданої самотності. В місце, повнім Пустоти…
– Розкажи щось, Годиннику. Що ти бачив, де бував? Чи ти старий оздоблений величезний годинник, битий своїм часом та театральною суєтою? Чи ти звичайний настільний будильник, лише вчора куплений на ринку? Що ти знаєш про життя, крім своєї лічби, Годиннику?
– Тік-так…
– Так, зрештою чи не забагато я вимагаю? Твій уділ – стояти, чи висіти, де лишили і лякати людей власною обмеженістю, ставити їх життя в рамки, будувати кордони. Самому керувати виставою з-за куліс. І тут прийшов я, мабуть, перший, кому потрібен не час, а його відсутність. Чи тебе це не дивує, Годиннику?
– Тік-так…
– Ти хороший знайомий, Годиннику. Тобі явно відомо що таке етика… Але я нав’язався. Вибач… Тобто прошу вибачення. Ти тікай собі в кутку, я не буду заважати. Я залишусь тут, на своїй табуретці. Я ж один.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255871
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.04.2011
автор: M.E.(nachtigall)