Тікала ти до нього, бо хотіла
відчути лиш любов, але не біль.
В руках його так швидко ти зомліла -
(зігріли його руки "сльози-сіль").
Дізналася, що з іншою він ходить.
Трояндами поріг позастилав,
і що вона захоче, те він зробить -
та й золото до ніг її поклав...
Ти плакала і боляче кричала.
- Так вийшло, - він тобі прошепотів.
Прислухавшись, на мить таки змовчала
і тихо запитала: "Ти зумів,
зумів забути те, що було вчора,
зумів забути ласку і любов?"
Тепер я зосталась самотня-хвора,
і вірус осягнув вже мою кров...
Мовчання... тихо тліє чорна кава.
Зізнатись він не хоче - і пішов.
Всю душу розпікає сум та лава...
Надвечір стихла буря... сльози знов.
В вікні лягає спати білий сніг.
Ти плачеш і малюєш візерунки.
І пальцем провила - "Ну як ти міг?"
На склі ще щойно свіжі поцілунки.
В руках напівпрозорая душа,
у серці темні плями-візерунки
художника, що там позалишав.
А в дзеркалі лиш очі злі чаклунки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255369
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.04.2011
автор: Ліна Біла