Не можу я про тебе не згадати,
Була то правда, чи прийшло у сні…
Я ладна півжиття за це віддати
Хвилини повернути щоб ясні.
На профіль обережно кидав погляд,
Як поверталась, очі вмить ховав.
У них блакить, і вдача, і світогляд –
В них все, що бачив, і за що кохав.
Соромився, кружляти в танго пальці,
(Паркетом був пологий кут колін)
Стурбовані, танцюють в ритмі сальси,
А кіт пухнастий захворів на лінь.
Як ти мене боїшся, відчувала,
Бо я була напружена сильніш.
Такою я ніколи не бувала,
Бо разом не сиділи ми раніш.
Твій терпкий запах і вологі руки…
Так хочеться забути все на мить.
І страх закатував тебе на муки,
Боїшся, аж потилиця димить.
Насмілився торкнутися долоні,
То видих із напруги і вагань.
Тепер я у коханому полоні.
Прямуємо до пристрасних змагань.
І постать обережно обіймаєш,
Цілуєш у повіки, повні сліз,
У хвилі насолоди поринаєш.
Боюся не відчути це на біс.
І знову я ковтаю запах шкіри,
Мандрують у волоссі пальці рук.
Неначе шовк, чи клаптик кашеміру,
Ти був чарівним, тисяча порук!
Я обриси повторюю на грудях,
ХутрО холодні пальці зігріва.
Чи є таке блаженство в сірих буднях?
Я знаю, що ТАКОГО не бува!
Повільно прибираєш з мене одяг,
І пестиш все, що бачиш на мені.
Звивається все тіло в насолоді,
А місяць грає світлом у вині.
Я відчуваю свіжий теплий дотик,
Вологий поцілунок на вустах
Сп'яніло-божевільна… ти – наркотик!
А я в неволі пристрасті, мов птах.
Ти пальці ніг зволожуєш губами,
І груди у долоні заховав.
Тебе лиш охопила я ногами,
споглянути, як румбу танцював.
То сидячи, то лежачи, ми граєм,
А кіт неподалік собі лежить.
І як це називати? – Тільки раєм!
І зокрема, для цього треба жить!
Лиш голову на плечі… Ми стомились…
Рукою ще погладжую живіт.
Ми пошепки до неба помолились:
Прости нас, Боже, грішних близь воріт!
Цей вечір повернути неможливо,
Та гірше, що неможна повторить.
Що ти пішов, сьогодні неважливо,
А гірко те, що серце ще горить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250056
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2011
автор: Софія Соловей