Герої умирають наодинці

Драма-феєрія  на  2  дії

Дія  перша

Там,  далеко-далеко  в  горах,  де  повітря  розріджене-розріджене;  де  стада  мужиків  перуть  у  первозданних  водах  диво-струмків  своє  шмаття;  У  місці,  куди  навіть  не  долітає  ворон  і  куди  сонцю  страшно  потикатись.  Де  нема  навіть  жінок,  а  якщо  й  десь  трапляються,  то  такі  страшнючі  і  потворні,  що  краще  б  їх  таки  не  було.  Саме  там  багатостраждальна  земля  чекала  на  Нього…  
Часами  у  розпачі  діти  припадали  вухами  до  землі  і  вслухалися,  напружуючи  всю  уяву  щоб  тільки  почути  кроки.  Та  він  не  йшов.  Він  також  не  перетинав  пустелі  і  моря,  не  переходив  гори,  він  не  любив  жінок  і  не  сидів  в  шинках;  страждань  і  болю  також  він  не  бачив,  хоча  напевно  мав  би.  В  його  руках  не  було  зброї,  в  думках  –  не  було  чистоти.  Не  був  як  човен  в  синім  морі.  Він  спав  обриганий  в  театрі.  Своє  життя  все  пив,  гуляв,  грішив  у  карти,  в  розпусті  був  ще  той  штукар.  Щоп’ятниці  його  благородна  і  високих  поривань  душа  не  встоявши  облогу  тіла  солдатів  тихенько  собі  ригала    в  підворітні  таких  численних  закапелків  міста  Дезерт  Хілс.  Ригала…  і  плакала.  
Точно  за  графіком  об  одинадцятій  двадцять  вечора  тіло,  зазнавши  численних,  але  незначних  пошкоджень  відправлялося  у  путь    на  Розарі  Ґарден  31Б.  Там,  як  ви  уже  здогадалися,  він  мешкав.      Побіля  чорного  входу  театру  було  фанерою  заштопане  вікно.  Фанера  легко  витягалась  і  тіло  легко  пролізало.  Всередині    комірчини  з  реманентом  вже  чекав  старенький,  але  охайний,  дбайливо  розстелений  матрацик  і  шовкова  постільна  білизна  -  обрізки  декорацій  з  минулорічного  Гамлета.    
- ‘Господи,  мені  якось  так  зле…Бууее!!!  Даремно  я  замовив  оте  паршиве  віскі..Буеее!  Буууее!’
Отак  трохи  зголоднівши  Дері  аж  почало  трохи  морозити,  а  сам  він  почав  нишпорити  за  шматком  цибулинки,  дбайливо  з  розрахунком,  захованої  ще  у  вівторок.  Руки  трусилися  все  дужче,  все  тіло  вкривалося  потом  від  докладених  зусиль,  а  її  ніде  не  було.  
- ‘Цибулинко,  де  ти?  Кри-хіт-ко  покажись!  Цибі-цибі-цибі,  ходи  до  татка.  Цибулько,  я  знаю  що  ти  десь  тут.  Я  тебе  неодмінно  знайду,  ти  чуєш?  Чуєш,  паршивий  кусок  огородини!  Покажись  мор  тобі  в  стебло!!!’
Та  ось  раптово  несподівано  і  ззаду  -    як  удар  сокирою  по  шиї  –  вишкірилася  половинка  цибулі.  Двома  стрибками  Дері  опинився  поруч  з  нею  і  завмер.
- ‘Аа-а-а-а-а-ааа!  Не  може  бути.  Цього  ніяк  не  може  бути.  Тільки  не  насправді.  Як  це  могло  трапитися?!?’,  -  
ледь  стримуючи  сльози  проревів-пробубонів.
- ‘Трапитися-апитися-аптися’…-  мокро  відлунювала  гнила  цибулина.
 Деріл  аж  сів  з  того  всього  і  між  іншим  відсторонено  взявши  олівець-недогризок,  почав  бездумно  малювати,  упершись  поглядом  у  те,  що  мало  бути  там,  за  стелею,  надворі.  Тож  призабувши  трохи  голод    і  зморшок  нагнітаючи  чоло    почав  писати.  Писав  він  довго,  аж  стемніло,  аж  місяць  знудившись    у  хмарах,  пішов  скупатись  у  ставок.  
‘Тіло  грішило  як  могло,  воно  грішило  як  востаннє.
Хапав  повітря  грішний  рот  у  метастазах  решти  членів.
І  під  сідниць  аплодисменти,  судомились  в  корчах  литки.
У  самогубстві  стегон,  поміж  колін,  що  пурхали  туди-сюди
Ішли  з  життя  невинність  й  непорочність.  На  палубу  вилазив  капітан.
Цей  грізний  сер  семи  морів,  старий  матрос,  що  завагітнив  бухту.’






Дія  друга


В  якій  оповідається  про  те  як  містера  Деріла  викинули  побитого  в  лісі  на  останній  чверті  шляху  з  Дезерт  Хілс  до  Сакраменто.  Джейк  Дейбс  заможний  власник  кількох  Таверн  і  домів  розпусти  зрозумів,  що  гроші  йому  вже  не  повернути  і  тому  попросту  виштовхнув  його  з  екіпажу  проїжджаючи    через  Богом  забуту    гірську  ущелину,  де  його  підібрала  і  вигодувала-виходила  пуританська  община  Божественнх  Днів  ,  що  проживала  в  ізоляції  на  берегах  озера  Cтампі  Луки.
А  також  оповідається  про  те  як  наш  Дері  вилікувався  від  алгоколізму  та  інших  спокус  і  заразив  усіх  сифілісом,  ставши  героєм,  бо  посприяв  налагодженню  контактів  із  цивілізацією,  що  врешті  після  стількох  років  подолала  загрозу  вимирання  общини  через  притік  жінок-місіонерів.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249550
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.03.2011
автор: bodiadub