Не спав нічку. Не спав другу. І третю…читаю.
Уже й очі притомились, та не засинаю –
Сторінки за сторінками розум поглинає,
А душа – душою буде – все болить, страждає:
За «причинну», Катерину, черницю Мар’яну,
Безталанную «слєпую», та її Оксану;
За маленького Івася, лиху його долю;
За невільницю Украйну, дівчину-тополю.
Як же можу я заснути, коли в ніч серпневу
Освячують гайдамаки «тараню сталеву»?
Коли Сміла, Корсунь, Канів кров’ю підпливають,
А розкішні замки панські небо нагрівають?!
Не дає душі спокою й бідна стара мати –
Відібрали (єдиного!) сина у солдати!
І день і ніч на вигоні сидить, виглядає,
«А москаля - її сина - немає, немає».
Подрімати, хоч би трішки, та не маю часу –
Зачитався, що приснилось «п’яному» Тарасу.
Хоч комедією «Сон» свій він назвав, здається,
Та, зізнатись треба щиро, чогось не сміється,
Чогось сумно, невесело, на душі тривога –
Стільки кривди! Стільки горя! Невже все від Бога?
«Все от Бога, все к лучшему», - як москаль говорить?
А ви терпіть та моліться – Бог знає, що творить?!
Не погоджусь з москалем я ніколи й нізащо!
Всі-бо знають в Україні, що москаль – ледащо,
На «хахлах» навчивсь він їздить ще з часів Богдана!
Знать, така нам, за смирення, від Господа й шана.
Більш не будуть, я надіюсь, відступи тривалі –
Відвів душу, як-то кажуть. Що ж, читаю далі:
Як у місті чеськім Празі «загелкали гуси»,
Як ворони налетіли, як мужнього Гуса
У кайдани закували й, мов Христа, судили.
Лиш Ісуса розіп’яли, а його спалили.
Та не встиг ще розвіятись дим над головою,
Як в Таборові старий Жижка змахнув булавою.
Як п’ять літ ждала Ярина названого брата,
Щоб у церкві, як годиться, із ним обвінчатись.
Діждалася! Не красеня, козака стрункого,
А скаліченого бранця, кобзаря сліпого;
Були собі дід та баба – «Наймичку» читаю,
Та не мали вони діток. Бог на те зважає
Й посилає їм синочка – в бур’яні, під тином,
«Перед самим перелазом» сповиту дитину.
Старим радість, а за тином матір молодая
Плаче нишком, і пекучих сліз не витирає.
Посилає їй Всевишній долю – гірш отрути:
Все життя своєму сину наймичкою бути!
Лиш на одрі стара Ганна спромоглась сказати:
«Прости мене, мій синочку! Я…я твоя мати».
Та й замовкла. Отаке-то щастя є у світі.
Та є й інше: гори, «..гори хмарою повиті».
Споконвіку Прометея там орел карає,
Воля вольная (хоч гола) в горах тих витає.
Ось туди-то, милостивий, цар прислав солдатів,
Щоб чурек і саклю й сонце - волю відібрати!
Чурек і сакля – все твоє,
Та чом вони не нами дані?
Ми, православні християни
Усе, що маєм, віддаєм: Сибір і тюрми, і кайдани!
Собі ж – мізЕрію берем – якусь лиш волю!
Послання «…мертвим і живим і ненародженим…»,
Своїм, таки ж бо, рідним землякам, читав,
Та все ж, не передам, яка то сила! Сила слова! –
Мов лезо гострого, живого,
Без сліз, кокетства, без прикрас!...
Весь біль душі за Україну –
Кохану, милу і єдину –
На аркуш переніс Тарас.
Читаю «Псалми» і… літає душа моя із Кобзарем
За тим далеким небокраєм, де ми ніколи не помрем,
А будем жити вічно разом –
У тебе, Господи! В раю!
Тобі, з Давидом і Тарасом – я «алілуйя» воспою!
Перлина творчості поета –
Стрімкий, бурхливий «Заповіт»
Немов, із Всесвіту комета
Ввірвався в цей брехливий світ
Зі словом Правди, словом Волі!
Надії кращої ще долі землі і людям – не собі.
Собі – у Бога тільки й просить
(І цього, він вважає – досить):
«Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі».
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…»,
Писав Тарас у казематі –
О думи! – спати не дадуть –
Несуть крізь грати на Вкраїну,
Де мати діточок своїх
Гойда під пісню солов’їну,
Сама заснула коло їх… Затихло все.
Лиш в казематі лунає голос часових.
Все далі й далі я читаю, а серце болісно щемить:
В степу багаття догоряє…
Циганський табір міцно спить.
І тільки «відьма» бідолашна біля вогню сидить, співа,
Старому цигану, нещасна, свою недолю вилива.
Та ще «косар» по світу ходить –
Сліпий, безжалісний, німий!
Де не ховайсь – він скрізь знаходить!
Не добереш його слізьми і не вблагаєш, що маленьких
Годуєш діточок –
Дарма!
Торкне косою раз легенько,- дивись, і голови нема.
Та я від нього не ховаюсь,
(не знаю, навіть, чи й боюсь)
Сиджу собі, «Княжну» читаю,
За неї, нищечком, молюсь.
Дав Бог їй вроду, благородство, вразливе, щире серце дав,
Лише дитинство і дівоцтво, і долю світлую забрав.
Чому на світі так буває? – аж стогін рветься із грудей?!
За віщо Бог святий карає своїх-же, праведних людей?!
А люті – в златі розкошують! – чи є ж та правда на Землі?
Мабуть нема, коли панують нерони, іроди-царі.
Заходить сонце, чорніють гори,-
Знов із зорею Тарас говорить -
Аж за Уралом, про Україну,
Темний садочок, милу дівчину;
Як пас ягнята, малий і босий.
«Ой зоре! Зоре!» - і кануть сльози.
На аркуш білий рядки лягають:
«О думи мої! О славо злая!
За тебе марно тут пропадаю,
Караюсь, мучуся… але не каюсь!»
Неначе злодій, поза валами
Тарас виходив понад Уралом
У степ широкий, немов, на волю.
Писати вірші… про тяжку долю,
Згадати друзів, Дніпро, родину,
В мріях полинути на Україну,
Просто, з собою поговорити!
Скільки ще бути тут? Скільки терпіти?!
«Після великої зими,
За Катерини, за цариці,
Москаль ту викопав криницю»,-
Розказував йому отак «старий недобиток варнак»
Про ту криницю москалеву.
А він, сумуючи, списав, та «рифму» нищечком додав
Й «зобгав» поему «на спомини».
Ні! Не поему, а перлину він виплекав на чужині!
Варнака жаль чомусь мені, я не кажу вже про Максима.
Що ж… Доля – птиця невловима.
Старенька сестро Аполлона!
Ви і до мене – хоч би раз! – «придибайте», я прошу Вас!
Царів ви шпетили на тронах, коли за те прохав Тарас,
То послугу таку й мені зробіть на ближчі вихідні:
Святий Парнас покиньте свій, візьміть пергаменту сувій,
На північ прямо чимчикуйте, а там знайдете Київ мій.
Його побачите здаля. Там – запитайте Василя.
Прошу Вас дуже, не гордуйте, бо очі і душа болять,
А ще потрібно написати, як титарівну танцювати
Микита бідний запросив,
Та як жорстоко відомстив їй за осміяну убогість –
Не побоявшись навіть Бога, дитину рідну утопив!
Тут, дійсно, мова лиш одна: це - не людина – сатана!
Наступна доля, це – Марина, - той цвяшок в серці Кобзаря!
Читаю…сльози-горошини, мов зорі, на щоках горять.
Та сльози що? – пусте, терпимо,
От біль у грудях! Знов… і знов.
Мабуть, що цвяшок той, незримо, і в моє серце увійшов.
Спитав би хто, для чого трачу я дні і ночі?
Чи не жаль часу того, що я проплачу?
Кому потрібна та печаль непристосованця-поета?-
Ще й так давно те все було,
Упало в швидкоплинну Лету,
Відгомоніло, відцвіло…
Бур’яном поросли руїни-
Усе поглинув часу плин!
«Кобзар» - це доля України!
А я їй, хоч малий, та – син.
І тому я мушу знати, як страждала моя мати,
Чом страждали її діти?
І як далі треба жити, щоб те лихо не вернулось?
Щоб, щаслива, усміхнулась моя Україна!
Шумлять на вигоні тополі,
Хатки біленькі у садах –
Розкинувсь Оглав на роздоллі,
Жив сотник там. Уже в літах –
Мав сина (в Києві навчався),
Дівча-сирітку доглядав.
Все наче Бог дав- постарався,-
Та тільки розуму не дав,
Бо «забандюрилось» старому
Женитись ще раз… на дочці!
Що влізе в голову дурному –
Відразу вже на язиці,
Уже він до попа, раденький,
Слівце замовить, почвалав.
Тим часом, Настя молоденька
Не спала й не ловила гав –
У Броварях обвінчалась із названим братом,
А сотника залишила з нудьги пропадати.
Отака-то бувальщина по світу ходила
І у дикім Косаралі свій слід залишила
У книжечці, змережаній «кров’ю та сльозами”,
(Нишком, щоб ніхто не бачив)
В степу, за валами.
Закриваються вже очі, я ж далі читаю:
«Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю».
«Не молилася за мене
Поклони не клала
Моя мати; а так собі
Мене повивала,…»
Усім серцем відчуваю Кобзареву тугу
За Дніпром і темним гаєм, за Великим Лугом;
Що в неволі марно гинуть вірші, думи, мрії,
Що позаду залишились літа молодії.
«Не найшлося» на цім світі «з ким серцем ділитись»,
І тепер не має навіть, «з ким поговорити».
«Жить не хочеться на світі…» - проклята неволя!
А надія, мов весняний вітерець із поля,
Повіває – освіжає і серце і душу: «жити мушу»!
Знов перед музою стелюсь (примхлива панна) –
Дай наснаги!
Вже третя ніч, як я не сплю –
Зверни хоча б на це увагу.
Поему щойно прочитав – допоможи мені, благаю! –
Як свинопас ученим став, як генеральша молодая
Плекала свого Петруся, - свою єдиную дитину,
Не пас він більше поросят, а в Києві вивчав латину,
Зробився гарним «паничем». І генеральша полюбила
Всім своїм серцем! Через це і генерала отруїла,
Бо розум, бачте, чорт відняв й закинув у безодню сіру …
Петрусь вину на себе взяв.
І згинув десь в лісах Сибіру.
Спасибі, музо, хоч за це.
Надіюсь, що з тобою разом
Ми не шубовснемо лицем
У баговиння. Божим гласом
Для мене стали «Неофіти» -
Важким, тернистим був їх шлях!
У тюрмах гнили Божі діти
І розпинались на хрестах
За те, що Бога возлюбили,
Що слово Правди огласили усьому світу!
Дивна сила є у Тарасових віршах:
Один – п’янить і душу гріє,
Читаєш інший – серце мліє
І сльози-перли на щоках.
А третій – грізний та сміливий
(Візьміть, хоча-би «Юродивий») –
Незламна криця у рядках!
А триптих: «Доля», «Муза», «Слава» -
Освітлює, немов, заграва
І повертає з небуття
Гірке Тарасове життя;
Палкі бажання і надії,
Та давню, виплекану мрію:
До слави тихо «пригорнутись»
І «під крилом» її «заснути».
Читаю далі…
О, Маріє! «Святая сило всіх святих!»…
«Пренепорочная», благая!
«Царице!» Матір пресвятая!...
Зі слів високих, неземних
Сплітав Тарас вінок Марії –
Пречистій матері Месії, -
Яка любов струмує в них!
Любов і віра. І надія,
Що ти, пресвітлая Маріє
«Воззриш невольників сліпих!»
Дасиш їм силу, і на них
Зійде благословення боже.
Відкриє очі їм, і, може,
Настане царство на Землі
Твойого сина. А Вкраїна
Нарешті встане із колін.
Ну скільки ж можна на колінах?!
На небі, мабуть, догорає вже світанковая зоря,
А я з тривогою читаю останні вірші Кобзаря.
Останні вірші… - дні останні лічив Тарас на самоті!
І в повсякденному чеканні писав рядки страшні оті
Про те, що треба «…риштувать вози в далекую дорогу…
На той світ, друже мій, до Бога,..»
«Ходімо в хату спочивать».
«…світає, край неба палає…,»
Ось і третя ніч позаду.
«Кобзар» закриваю…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248577
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2011
автор: Василь Царинюк