Коли я обертаюся назад,
Я бачу твої очі – вірні й щирі,
Вони не зрадять, повні доброти.
А потім я згадаю листопад,
Напливи вітру і холодні хвилі...
Я маю йти. Благаю, відпусти!
Я чую сльози. Ти позаду плачеш,
Ти просиш залишитися, а я...
Я йду, бо в мене є мета єдина.
Чому стоїш? Чому не йдеш? Пробачиш,
А може й ні. Мені однаково. Дарма.
Йду, щоб не повертатись. Я загину.
Стоїш. Мовчиш. Ти знаєш – все даремно,
Ховаєш очі , соромишся сказати,
Стиснула біль в дитячий кулачок.
А й не йшов . Пора вже. Так буденно
Я попрощався. Ти будеш благати,
Та вже не слухав. Я уже пішов.
Пробач, прости. Чого ти ще чекала?
А я не з тих, що любить розмовляти,
Я – месник, в мене є жага лиш крові.
А ти надіялась, ти вірила, брехала,
Але людей не можна поміняти,
Так, як не можна їх навчить любові.
Ти плачеш... Ні, не йди за мною, ні, не треба,
Мені ти будеш тільки заважати,
Не смій, кажу. Ти маєш зупинитись.
А ти не чуєш. Та любов – даремна,
Бо я не вмію й не буду кохати...
Пробач. Мабуть, ми зможем ще зустрітись.
І ти відчула. Так, тоді відчула,
Що я піду , і це невідворотно,
І ти тоді заплакати зуміла.
А я сказав :”Спасибі”. Зрозуміла,
Що я любив, але тихо й самотньо...
Я зник. Ти закричала і зомліла...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=248248
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.03.2011
автор: анна романдаш