Слова?..вони ніколи мені не подобались. Такі пусті, нікому не потрібні, ті, які існують не тільки на листку паперу, які ми чуємо, вимовляємо, за допомогою яких ми можемо передати враження, мрії, те, чим хочеться поділитись з іншим. Іншим? Ким? Кому взагалі ми хочемо казати свої думки? Хіба ми говоримо їх вслух? Хіба вони варті наших розмов, того, що ми тратимо на них свій час?.. Час? Що це таке? Ми придаємо йому якесь значення? Він грає значну роль? Де?.. Де він її грає? Людство ніколи його цінило, не зберігало для важливих, незабутніх, особливих моментів. Час придумали не ми. Його ввели для того, щоб ми кудись поспішали… але куди, власне, нам поспішати? Шукати своє призначення, долю? Не існує ніякого призначення, тому і ніхто не може знайти його. Хм…а хтось намагався це зробити? Ні, більшість зробила вигляд, що воно знайдено, але це було далеко не так.
Вона..? вона була звичайною, нічим не примітною для оточення. Її будні нічим не відрізнялись один від одного, як і у більшості населення планети… Казки. Вона не вірила у них. Їх сутність була безглузда, вони намагались переконати людей у те, що є справедливість, добро. Але ж світ будується зовсім не на цьому. Він не сприймає людей…хоча ні, сприймає, але зовсім не так, як хотілось би.
Одним з її захоплень була вулиця. Тільки так вона почувала себе вільною, тільки там відчувалась щирість…щирість її, не тих, хто був навколо неї. А хто був? Люди? Друзі? Знайомі? Так, це були саме знайомі, але серед них їй було спокійно. Вона була задоволена своїм життям? Це дуже недоречне питання. Воно її влаштовувало, але їй завжди хотілось чогось більшого, такого, щоб хотілось прокидатись з посмішкою. І одного дня вона побачила його. Його… ким він був? Вона знала його ім»я і цього було достатньо для неї. Він пройшов повз неї, вона кинула на нього свій погляд…але його думки були зайняті чимось іншим. Очі були наповнені чимось сумним. Він дивився кудись у простір. Вона хотіла знати куди…він думав? Про що? Чи про кого? Ніхто так ніколи і не дізнається, та він і сам не пам»ятав. Вона часто згадувала цей день. Чому саме цей? Бо вона побачила його. В ньому було щось особливе. Він не був схожий на інших. Його світосприйняття здавалось не таким. З чого вона це взяла? Їй вистачило його очей, тільки їх. Дні йшли. Вона думала про нього? Ні, вона не була з ним знайома. Та і чи був сенс думати про нього?.. був…але вона цього ще не знала. У той роковий день вона, дивлячись на нього, хотіла почути його голос, дізнатись його погляди на все. Вона хотіла з ним спілкуватись? Дружити? Вона не хотіла, це було її мрією. Так, саме мрією, яка здавалась такою нездійсненою…здавалась тоді…але не тепер. Давно вже все змінилось. В який бік? Хм… це не знав ніхто. Вона вірила у те, що знайомство буде? Що воно колись відбудеться? Тоді вона боялась над цим замислюватись…це здавалось таким далеким, неможливим… але життя думало зовсім не так…
Вона була моєю знайомою чи подругою? Так, напевно все-таки у нас була справжня дружба… таких зараз нема. Та чи думала так вона? Думаю, так. Вона розповідала мені свої емоції, переживання, ділилась всім…всім? Думками ж то неможливо ділитись. А значить не всім. А ви колись вірили у щиру, вічну дружбу? Чи існує вона…
Вона не зустрічала його, але сподівалась побачити. Навіщо? Ніхто не знав, вона тим більше. Та це було необхідно, вона так відчувала, щось підсказувало так. Годинник. Для чого він створений? Це звичайне слово просто хоче показати, що є ЧАС. Який він? Для чого потрібний? Просто так… щоб ми кудись поспішали, шоб ми прагнули до чогось, слідуючи йому, щоб ми бачили, що наше життя проходить швидко…але чому воно закінчується? Навіщо воно нам подароване? Є якась мета нашого перебування? Чому тоді ніхто нас не попередив яка мета? Чому нам ніхто не сказав що робити, як жити, що думати, що казати? Для того, щоб це турбувало нас, щоб ми мали на що витрачати свої дні.
Кожного дня вона шукала його в натовпі, в сірому натовпі людей, таких схожих, таких звичайних. Та у кожного з них були свої проблеми, свої особливості. Але їй був потрібен тільки його погляд, вона хотіла, щоб він побачив її, просто глянув у її сторону, адже це так легко просто подивитись. Хіба ж це важко? Та якщо чекаєш, то цього не буде. І цього не було. Вона не бачила його, хоч вони і жили на вулицях, що знаходились поруч. Це було закладено у долі, їх долі. Та що доля? Вона присутня?* чи ми самі можемо керувати своїм вибором, життям? Вона про нього думала кожен день? Ні. Такого ніколи не було. Вона забувала про його існування, тонучи у вирі своїх буденних змін та ситуацій.
Ви знаєте що таке сучасність? Що вона собою уявляє? Це сидіти перед монітором, який замінює справжнє, живе оточення. Вона любила вулицю…але ж так ніколи нічого б не сталось. Не сталось? Можливо… та що ми можемо змінити? Так, нічого… так думаю я. Чат. Це винятковий спосіб знайти друзів. Справжніх? Вічних? Такого не буває…але сталось і таке. Вони познайомились там, саме там, таким банальним, незрозумілим способом. То була випадковість, але це мало статись, це було вирішено ще до них. Вона шукала в чаті…що вона шукала? Зараз це вже неважливо. Він, тільки він відписав їй, коли вона вже і не чекала. Так усе почалось…але що? Звичайна розмова. Слова…так, слова, ті, які я так не люблю…але ж вони важливі, хоча я і не дотримуюсь цієї думки. Він писав їй. Так минали хвилини, години, дні. Час для них зник. Зник для неї, а для нього? Не маю поняття. Я не можу знати його бачення на це…ніхто не може, тільки він.
Вона ніколи не писала першою. Це було для неї неможливим? Та ні, вона могла написати ті 6 букв, щоб почати розмову. Але ж коли він писав, то вона точно знала, що потрібна. Потрібна йому? Вона хотіла знати, що йому важливе спілкування з нею, а раз він писав, то це було так. (...)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=246800
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.03.2011
автор: SV