Натовп незадоволено загудів і почав повільно розсмоктуватись через вхідні двері бару.
Джон відкинувся на спинку стільця і знову заплющив очі, розмірковуючи над щойно побаченим. Йому зовсім не хотілося йти додому.
– Спиш, солдат?! – пролунав над вухом веселий голос Кетрін. Вона раптом безцеремонно всілася Сенделу на коліна і обійняла за шию.
– Кетрін! Час закриватися, – пробурчав незадоволено Білл Вуд. Він виразно ковзнув поглядом по столиках з порожніми стаканами і тарілками.
– Я тут все приберу Біллі. Можеш іти. Я занесу тобі ключі, – відгукнулась Кетрін, дивлячись Джону прямо в очі.
Вуд знову щось незадоволено пробурмотів, ще раз оглянув бар і вийшов услід за двома останніми підвипившими юнаками, клацнувши дверима.
Джон зрозумів, що потрапив у пастку.
– Кетрін, я... – почав Сендел, але вона раптом обірвала його, пристрасно з'єднавши їхні губи у глибокому поцілунку. Її пальці швидко знайшли пояс Джона і розстебнули його. Сендел обережно відхилив її голову і заглянув в обличчя.
– Ти вільна людина, Джоне Сендел, – гаряче зашепотіла Кетрін. – Я знаю, що у вас з Дейлою нічого вже не вийде... В тебе все ще попереду. Довірся своїм почуттям!...
Сендел зробив заперечний жест, але вона знову палко поцілувала його, схопила його руки, поклала їх собі на стегна і повільно потягнула вгору разом з коротенькою сукнею...
Джон відчув, як щось давно забуте прокидається в ньому, проганяє кудись безсилу Пустоту і заповнює собою всю свідомість, заявляючи свої права на існування...
Кетрін встала, широко розставивши ноги. Її руки швидко ковзнули вверх, звільняючи своє тіло від одягу. Джону раптом перехопило подих. Він простягнув руки, провів ними по стегнах Кетрін, і остання частинка цивілізації, що приховувала красу її бронзового тіла, впала їй до ніг...
Кетрін усміхнулась. Вона нахилилась і швидко здерла з Джона чорну сорочку. Сендел вже не міг себе стримувати. Він швидко озирнувся навколо, обхопив Кетрін лівою рукою за талію і підняв у повітря. Правою він різко змахнув усе зі свого столика і обережно поклав туди дівчину, відчуваючи, що вона здирає ногами з нього штани. Джон повільно нахилився над її розпаленим тілом. Кетрін обхопила його ногами за спину, притискаючи до себе.
Їхні тіла здригнулись від першого поштовху. Дівчина застогнала і гострі каблучки її взуття вп'ялися Джону в спину. Але Сендел навіть не відчув цього. З кожним разом намагаючись проникнути все глибше і глибше, він навис над тілом Кетрін, немов хижий звір, цілував її обличчя, шию, плечі, груди. Його губи ніжно схоплювали тверді соски, руки повзли по стегнах і стискали її міцні сідниці, все більше і більше вигинаючи дугою тіло дівчини...
Кетрін глибоко ввігнала нігті Сенделу в плечі і притискала його тіло до свого з неймовірною силою. Раптом Джон рвонув дівчину на себе, схопивши її руками за талію, і підняв зі столика. Кетрін затремтіла, її тіло сильно відхилилось назад. Вона закричала:
– О, Джоне! Скажи, що кохаєш мене! Скажи! Скажи!!!
Їхні стогони переплелись, злилися в один пристрасний звук і Сендел завалився на землю, потягнувши за собою дівчину.
Джон Сендел плакав... Він їй так нічого й не сказав...
Вони йшли за ним вже два квартали, тому, звернувши в наступний темний провулок, Сендел просто зупинився і став чекати.
На місто спустилась тиха ніч, і над безлюдними вулицями горіли ліхтарі, але в цей невеликий брудний провулок світло майже не пробивалось.
За кілька секунд долинули їхні швидкі кроки і з-за рогу з'явились троє парубків з бару. Вони збентежено зупинились, побачивши, що Сендел їх чекає.
– Що, хлопці? Хтось хоче закурити? – спокійно запитав Джон. В його голосі не було й тіні іронії.
Це були ті самі люди, які спостерігали за ним в барі, але чоловіка в сірому плащі з ними не було. Вони мов по команді обступили полковника з трьох сторін.
Сендел сумно зітхнув. Раптом один з парубків кинувся на Сендела, і його масивний кулак вирвався вперед, цілячись Джону в голову.
Сендел почав рухатись. В одному плавному швидкому русі він відхилився з лінії атаки, схопив руку суперника, пропускаючи її повз себе, і, продовжуючи обертатись, вдарив нападника ліктем в голову. Той по інерції ступив ще два кроки і звалився на землю, як бик.
Двоє його друзів перезирнулись. За секунду в їхніх руках клацнули і заблищали ножі.
– Йшли б ви, хлопці, по домах, – втомлено порадив Сендел, хитаючи головою.
Вони обидва рвонулись вперед, і деякий час їхні ножі відчайдушно різали повітря, поки не зустрілись один з одним під вмілим керівництвом Сендела...
Знову, як по команді, ножі жалібно дзенькнули, впавши на асфальт. В одного з нападників було навпіл розсічене лице, другий стискав зап'ястя, з жахом втупившись в Джона, який наближався до нього. Бідолаха зірвався з місця і побіг геть, але негайно був збитий з ніг невидимою силою і невдало гупнув головою по кришці каналізаційного люка. Джон нахилився над ним.
– Ну? Тобі є що мені сказати. Я слухаю.
Парубок щось забурмотів, але Сендел раптом затиснув йому рот рукою, підняв голову і прислухався.
В протилежному кінці провулка з'явилась тінь і з-за рогу вийшла людина в сірому плащі і капелюсі. Чоловік швидко відкинув полу плаща і щось звідти витягнув. Сендел звузив очі. Це "щось" було схоже на модифікований "Кондор"...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245419
Рубрика: Нарис
дата надходження 07.03.2011
автор: Corvin