Сірий світанок, що повільно наступає,
Розганяючи темінь ночі,
Розриває цокання годинника на стіні.
У свідомість вгризається невідомість,
Тисне на неї клеймом розпеченим.
Власне пристанище шукаючи,
Вирвавшись із тлінності,
Блукає у просторі душа.
Вона маленькою, сполоханою пташкою,
Лине назустріч до тебе.
Десь, із глибокої невидимості,
Просочуючись через товщу повітря,
Спускається світло.
Я падаю у розкриті обійми твої,
Схиляючи на дужі груди голову свою.
Ласкаві руки забирають
Неслухняне волосся із чола мого.
Гаряча хвиля хлюпає на мене,
Огортає ніжністю та теплом.
Човен пристрасті розхитує тіло,
Заполоняючи кожну клітинку його,
Всотуючи веселий весняний щебет,
І підносить високо в небо,
Туди, де встає вранішнє сонце,
Пробуджуючи день новий.
05.03.11
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245015
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.03.2011
автор: Валентина Ланевич