Сидиш ти поряд, та такий далекий
І подих кожен я рахую твій.
Думки рояться, кажуть: "Ох, не мрій!
Розп"ятий хрест такий сумний, нелегкий."
А розум підлий вірить їм не хоче
І кожен раз кричить у всесвіт: "Мій!".
Мов пташка ніжно крилами тріпоче,
Горнуся тихо, страшно тут самій.
А може гляне, бо було ж кохання?!
Було, жило, невже померло?... Ах...
Відправ мене будь ласка у заслання...
Приходить горе знову й знову в снах.
Жене мене воно у пастку долі,
Де вже давно не любиш зовсім ти,
Змінились, де відомі нам паролі,
Не будем разом по життю іти.
Сльоза печально по щоці скотилась
І зовсім тихо впала на уста.
Коханням вчора сильно так напилась,
Стою тепер посеред я моста.
Ріка покрилась льодом, враз застигла,
А міст горить, вогнем палає, мить...
І серце хвиля болю знов накрила.
Душа моя до чорта вниз летить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244765
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.03.2011
автор: Подоляночка