ТИ НЕ УКРАЇНЕЦЬ?

ТИ  НЕ  УКРАЇНЕЦЬ?

«Учітесь,  читайте  –  і  чужому  научайтесь  і  свого  не  цурайтесь»
 Т.Г.  Шевченко  «І  мертвим,  і  живим…»
Ця  проблема  не  нова.  Її  суть  не  втрачає  своєї  актуальності.  ЇЇ  постійно  обговорюють,  нею  цікавляться,  вона  завжди  в  центрі  палких  суперечок.  І  жодного  вона  не  залишає  осторонь.  Ця  проблема  протягом  століть  тяжіє  над  українським  народом  невирішеними  питаннями:  «Чиї  ми  діти,  яких  батьків?  Хіба  ж  не  на  Україні  живемо?  То  чому  ж  не  спілкуємось  українці  українською?».
«Мова  ця  велична  і  проста…»  -  так  казав  великий  російський  поет  Володимир  Маяковський,  повертаючи  свій  особистий  «Долг  Украине».  А  от  для  багатьох  наших  співвітчизників  у  мові  Шевченка,  Франка  та  Українки  нічого  величного  немає.  Одні  вважають  її  «непрестижною»  і  «неперспективною»,  інші  якщо  й  намагаються  її  захищати,  то  якось  кволо.  У  повсякденному  житті  сучасного  українства  побутує  суржик,  який  калічить  мову  предків  та  веде  до  елементарної  безграмотності.
Кожна  національна  меншина  в  Україні  вимагає  поваги  до  своєї  мови,  своїх  етнічних  традицій.  В  той  же  час  самі  українці  не  вважають,  що  треба  передусім  захищати  рідне  українське,  натомість  вимагають  введення  другої  державної  мови  –  російської.  А  навіщо  її  вводити,  якщо  засилля  «русизмів»  давно  заполонило  сторінки  газет,  ефіри  радіо  та  телебачення?  То  яка  ж  мова  яку  пригнічує?  Українська  –  російську,  чи  навпаки?
Знання  своєї  мови  та  вміння  нею  користуватися  –  це  й  показник  культури  суспільства.  Як  писав  відомий  літературний  критик  Іван  Дзюба:  «Рідна  мова  –  це  найособистіша  і  найглибша  сфера  обстоювання  свого  «Я»,  коли  воно  є,  своєї  особистої  національної  гідності».  Не  поважаючи  української  мови  ми  не  поважаємо  самих  себе,  не  знаючи  її  –  не  можемо  бути  патріотами.    Той  же  критик  писав:  «Щоб  мова  жила,  вона  повинна  бути  потрібною  людям».  Чи  відчуваємо  ми  духовну  потребу  в  ній?  Чи  помалу  забуваємо,  замінивши  «престижною»  російською?  Чи  в  нас  уже  вбили  українську  сутність?  І  не  боляче,  не  гірко  за  це?  Питання  без  відповіді.  І  їх  вирішення  залежить  не  від  далекосяжної  Верховної  Ради  чи  Президента  України,  а  від  нас  усіх  разом  і  кожного  окремо.  Треба  лише  слідувати  словам-заповітам  великого  Шевченка,  бо  це  ж  наша  країна  і  всі  зміни  у  ній  –  в  наших  руках,  у  даному  випадку  в  нашій  самосвідомості.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242631
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.02.2011
автор: Туманова Роза***