/Вибачте за додаткові знаки в словах: місцевий мат-контроль не пропускав слово Виро'док без апострофа/
КАЗКА ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ
Місяць великий, молочно-білий, світив у печеру.
Прокинувся Виро'док, прокинувся з усмішкою. Він рідко посміхався, тому що йому рідко снилися такі чудові сни. На цей раз сон був радісним.
Він бачив Батька звірів і людей, точніше, не бачив, він навіть не міг на нього дивитися, бо Він був яскравим, як сонце. І Він підвів до нього дівчинку, таку ж потворну, як і він. І Виро'док вигукнув (він пам'ятає, що вигукнув уві сні): "Ось це та сама, зовсім така ж, як я!"
І в той момент він прокинувся і знову побачив себе в темній печері серед родичів, що спали, хропіли, переверталися, не виро'дків, а нормальних людей, але він був один, єдиний в роду і його ще не вигнали з племені тому, що він був кмітливим і бігав, можливо, трохи швидше, ніж інші.
А назагал він був страшенно потворний: по-перше, у нього була світліша шкіра, по-друге, вона не була вкрита красивою, благородною шерстю; і крім того він був голий, довгий і досить безглуздий. Таких варто було виганяти з печери. Старий батько роду, сивий Уг, коли він з'явився на світ, сказав: "Це виро'док, його треба скинути зі скелі, він не може жити". Але мати його прогарчала: "Я його не віддам, це мій первісток".
І так вона його виростила. Потім вона народила й інших, вже нормальних дітей: широкоплечих, низькорослих, з зігнутими спинами і міцними зубами. І між них ріс худорлявий, білявий Виро'док.
Зрештою, білявим він був недовго, тому що сонце його почорнило, але виродком він зоставався завжди. Коли всі йшли в печеру спати, Виро'док виходив, сідав біля урвища і дивився на зорі, дивився на місяць, про щось думав. Думав багато про що, йому хотілося охопити думками весь світ. Це було частиною його дивацтва, тому що ніхто так не робив.
Нормальні люди полювали, їли, пили, спали, розмножувалися. Їм не потрібно було нічого більше. Билися. Вони часто билися. Виро'док не любив битися. Він не любив цього робити, тому що всі його волосаті брати билися між собою і, звичайно, часто перепадало і йому.
Але він був самотній. Він був зовсім самотній серед них, і навіть його волохата мама, яка дуже любила його, – не могла його зрозуміти. Мама говорила короткими простими словами, так як говорили всі в печері, покрикуючи, ухаючи, похропуючи. Все було ясно – "їж, пий, йди сюди, йди звідси!"
А у нього в голові ворушилися думки, у нього було стільки слів, що про нього казали: "То виро'док, та ще й на додачу базіка!"
Так йшли роки… І він ставав все більш і більш чужим серед своїх, рідних йому людей.
Тільки іноді Батько звірів і людей посилав йому прекрасний сон: він бачив дівчинку чи дівчину, вона була така ж потворна, як і він. В неї було довге волосся, вона дивилась на нього чудовими прозорими очима. Вона теж була гола, як і він. В неї не було благородної шерсті, як у його родичів. І Батько звірів і людей наче вів її за руку до нього. У Виро'дка відразу починало битися серце і він прокидався.
Так йшли роки… І ось якось зібрались найголовніші воїни племені.
Вони вирішили податися на полювання за головами. Був у племені такий звичай: щоб стати сильнішим, потрібно було піймати якомога більше ворогів (а за лісом жило плем'я ворогів, зрештою, воно нічим не відрізнялося від рідного племені) і з'їсти їхній мозок, а черепи повісити на палицях.
І ось, коли вони зібралися, Виро'док сказав, що не піде з ними, що він не буде цього робити, він не буде їсти братів, бо ті, що живуть за лісом – такі ж люди, як і ми всі.
Тоді старійшина племені сказав: "Терпіння наше вичерпалося! Досить! Забирайся геть! Геть!"
"Хочеш, йди до них. І ми тебе піймаємо, вб'ємо і з'їмо твій мозок!"
"Не з'їмо! – закричалі інші. – З'їсти мозок можна тільки в того, в кого щось є в голові, а то ж Виро'док, у нього в голові нічого немає!"
І його прогнали…
Він взяв кам'яну сокиру, шкіряний мішок, який колись сам зшив, і покрокував через ліс. Вийшовши на галявину, він раптом побачив дівчину, яка по пояс в траві, йшла степом. Виро'док відразу впізнав її – то була дівчина з його сну, та, яку приводив до нього Батько звірів і людей.
І Виро'док згадав, що тоді, уві сні, Батько звірів і людей повторював йому одну й ту ж не зовсім зрозумілу фразу: "Це плоть від плоті твоєї і кість від кості твоєї". А тепер він зрозумів, що це означає, – він зрозумів, і зрозуміла вона. Вони кинулися одне одному назустріч і взялися за руки.
І пішли вони на Схід… То був ранній ранок. Небо було спочатку перламутровим, потім стало жовтим, і нарешті зійшло сонце.
Вони йшли на Схід, кудись вдаль… І в них були ми всі. Потім про них склали легенди і назвали їх АДАМОМ і ЄВОЮ.
____________________________________________________________________
Перекладено з друкованого видання Фонду ім. Олександра Меня, 1994 р.
Текстовий і PDF-варіанти оригіналу тут: http://www.alexandrmen.ru/besedy/urod.html
____________________________________________________________________
p.s. У цій казці найважче було підібрати ім'я головного героя. Мені відомий переклад Оксани Зеленчук, де вона не зважилася назвати його так, як автор, і іменувала Дивоглядом.
Я перебрала кілька імен: Урод (надто жорстко і грубо як на нашу мову), Потвора (як на мене, це слово більше стосується зовнішніх вад, а не внутрішніх), Дивак (гарний варіант, але не передає повноти трагедії героя). Вибрала Виро'док, хоча з цим іменем втрачається красива художня нитка автора: "Урод… смотрел на звёзды и думал… Это было частью его уродства".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239962
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.02.2011
автор: olya lakhotsky