Коли справжнє світло зникає, жінки знімають макіяж і ховаються під простирадло ніби приховуючи свою справжню красу від злих очей і все ніби уповільнюється я намагаюсь заснути. Ти подумаєш скільки того діла, хвилинна справа, хоч по-справжньому восьмигодинна. А для мене чомусь він перетворюється з часу відпочинку на час для роздумів. Згадується все що відбувалось в моєму житті (в більшості найяскравіші моменти, а точніше найнеприємніші) те, через що ти не зовсім себе розумієш. Кілька разів програєш один і той момент і розумієш який твій вчинок безглуздий. Зрозуміти суть його не вдається. "Невже це я? " Просто не вірю собі. Де-які неочікувані ситуації примушують передивитись власне "Я". І зрозуміти що ти навіть про себе нічого не знаєш, ні хто ти ні як яка. Як поведешся наступного разу, з якої саме щаблини упадеш, піднімаючись вверх.
Чому в певні моменти життя ми не можемо собою керувати, подія підгинає нас під себе і не надто тривожиться. Як кожен може оцінювати когось, вказувати на недоліки чи помилки якщо достеменно не знає себе. Не впевнений у власних діях, так само обожнює падати зі сходів (не важливо з якої саме сходинки). Осуджувати мають право лише неосудні, а це не можливо тут і зараз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239571
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.02.2011
автор: ведмедик Барні