ЧОГО ХОЧЕ ЖІНКА (Із циклу

Три  портрети  у  стилі  жорсткого  реалізму
«Чого  хоче  жінка  –  того  хоче  Бог»  –  приказка  давня  і  сумнівна  за  своїм  змістом.  Одначе,  не  знаю,  як  вас,  дорогі  подружки  по  статі,  а  мене  більш  як  за  сорок  років    по-щирості  не  спитали:  чого  ж  я  все-таки  хочу.
Щоб  довести  до  відома  близьких  –  як  от:  батьків,  дітей,  чоловіка,  –  чого  ми,  жінки  хочемо,  доводиться  вдаватись  до  шаленої  кількості  хитрощів  та  трюків.  Від  багатомовної  мовчанки  і  сумного  зітхання  –  до  істеричного  крику  та  вдаваних  хвороб.  Діапазон!  –  ілюзіоніст  Девід  Коперфілд  відпочиває.  За  всіма  цими  фокусами,  чи  ми  вже  й  самі,  любі  мої,  пам’ятаємо,  чого  хочемо?  Я  особисто  просто  розгубилась,  коли  мене  нарешті  прямо  в  лоб  запитали:  «Чого  ви,  жінки,  найбільше  прагнете,  чого  добиваєтесь?»  Відповідь  була  імпровізованою,  сором  казати,  нещирою  і  поверховою.  Каюсь.  І  тому,  поставила  собі  за  мету  дослідити  таке,  як  виявилось,  непросте  питання:  чого  ж  все-таки  хоче  жінка?  Пішла,  як  жартують  чоловіки  «по  бабах».  Питала,  слухала,  дивилась,  аналізувала  і  співставляла.  І  весь  час  згадувала  фільм  А.  Тарковського  «Сталкер».  Там  є  такий  епізод,  як  Сталкер  веде  чоловіка  у  кімнату  здійснення  бажань.  Той  всю  дорогу  розповідає,  що  йде  просити  здоров’я  для  свого  брата,  а  коли  приходять,  у  кімнаті  стоїть  торба  з  грошима,  -  кімната,  бачте,  здійснює  справжні  бажання.  Логіки  у  нас,  жінок,  –  як  у  того  подорожнього.  Судіть  самі.
Люба  втратила  найрідніших  у  житті  людей  –  чоловіка  й  сина.  Син  трагічно  загинув  ледь  перетнувши  межу  двадцятиліття,  а  чоловік  помер  невдовзі  –  не  зміг  пережити  втрату  єдиної  дитини.  Вже  сім  років  Люба  живе  сама  у  власному  будинку,  доглядаючи  й  годуючи  двох  собак  –  Марфу  й  Тобіка.  Найбільше  у  житті,  якщо  вірити  її  словам,  Люба  цінує  порядок,  тишу,  спокій  та  своїх  чотириногих  «дітей».  Прибирає  дім  та  двір  двічі,  а  то  й  тричі  на  день,  –  благо,  на  роботу  ходити  не  треба,  бо  пенсіонерка.  Собак  годує  з  руки,  сердиться  й  свариться,  що  погано  їдять,  а  ті,  розгодовані  до  краю,  вернуть  морди  від  м’яса  і  ковбаси.  Єдиним  негараздом  у  житті  Люби  є  непорозуміння  з  двома  племінниками,  яким  вона  заповідала  свій  не  новий,  не  сучасний,  але  все  ж  міський,  а  отже  й  дорогий  будинок.  Племінники,  люди  не  молоді  й  не  бідні,  навідують  тітку  не  часто,  часом  привозять  гостинці:  м’ясо  та  молоко.  З  жалем  віддають,  знаючи,  що  тітка  не  їстиме  це  сама,  –  собакам  віддасть.  Люба  жаліється,  що  племінники  не  хочуть  доглядати  будинок,  не  бажають  робити  ремонт,  не  поспішають  допомогти  опорядити  дорогі  їй  могили.  «Ніхто  у  цьому  світі  нікому  не  потрібен,»–  лейтмотив  усіх  Любиних  розмов.  І  тільки  самій  собі  Люба  боїться  зізнатись,  що  найбільше,  –  більш  ніж  ремонту  й  порядку,  гостинців  і  скупих,  холодних  відвідин,  –  жінка  прагне,  щоб  хоч  хтось  сказав  їй,  що  так  жити  не  можна,  що  марно  розраховувати  на  любов,  якщо  сам  не  любиш  нікого,  окрім  собак.  Вона  згодна  навіть,  щоб  на  неї  накричали,  насварили  (інакше,  не  діставала  б  так  своїх  рідних),  бо  їй  потрібен  поштовх,  аби  припинити  цей  інертний  рух  по  життю  до  самознищення.  Гадаю,  Люба  була  би  вдячна  тому,  хто  поперевертав  би  її  дбайливо  розставлене  майно,  трохи  побив  тарілки  та  засмітив  подвір’я,  –  хай  що  би  сталося,  аби  життя  набуло  якогось  реального,  а  не  уявного  змісту.  Та  ентузіастів  нема.  От  і  мете  Люба  своє  й  без  того  вилизане  подвір’я,  старанно  відвертаючись  від  простої  істини:  вибір,  як  жити  і  кого  любити  робимо  ми  самі,  –  і  ні  племінники,  ні  навіть  Бог  не  в  змозі  зробити  його  за  нас.  Але  й  відповідаємо  за  нього  теж  ми.  І  нікого  звинуватити:  любимо  собак,  то  й  не  чекаймо  любові  від  людей.
Ця  маленька,  зграбна  жіночка  має,  як  на  нашу  місцину,  досить  незвичне  ім’я  –  Льодзя.  Однак,  сусіди  вже  давно  пристосували  його  до  місцевого  говору  –  Ліда.  Тьотя  Ліда  залишилась  вдовою  у  тридцять  п’ять  років  з  двома  малими  дівчатками  на  руках,  втративши  у  виробничій  аварії  чоловіка.  І  невдовзі  вийшла  знову  заміж  за  односельця.  Теж  як  і  вона  у  предках  поляка,  однак  із  дещо  підмоченою  (і  не  тільки  горілкою)  репутацією.  «Заради  дітей»,  –  так  для  себе  і  оточуючих  пояснювала  свій  вчинок  жінка.  Ті  діти,  заради  яких  мати  пішла  на  такі  жертви,  змушені  були,  догоджаючи  байдужому  а  то  й  просто  п’яному  вітчиму,  зранку  до  ночі  годувати  численне  господарство,  опоряджати  город.  Дівчатка  згадують,  що  у  них  зовсім  не  було  ляльок,  а  новий  одяг  купував  їм  двоюрідний  дід,  що  не  мав  своїх  онуків.  Гонорового  чоловіка  не  задовольняло,  що  він  живе  у  приймах  у  дружини,  тому  гарний  будинок,  що  належав  покійному  чоловікові,  було  продано,  а  куплений  натомість  оформлено  на  нового  господаря,  як  і  годиться.  Так  тьотя  Ліда  позбавила  своїх  дочок  не  тільки  іграшок  і  вільного  дитячого  часу  для  ігор  та  занять,  але  й  спадщини.  Невдовзі  у  сім’ї  народився  син,  виховання  якого,  з  огляду  на  тяжку  працю  матері,  було  повністю  покладене  на  дочок.  У  дівчат  не  стало  й  дитинства.  Час  злетів  швидко.  Сьогодні  дочки  мають  дорослих  дітей,  а  тьотя  Ліда  –  онуків.  Одна  з  дочок  доглядає  матір,  турбується  про  неї  й  про  вітчима.  То  що  ж  –  усе  гаразд?  Аж  ніяк!  Сьогодні  Льодзя  ненавидить  свого  чоловіка,  не  може  змиритись  із  тим,  що  так  безглуздо  колись  вийшла  заміж.  «А  все  ж  заради  дітей!»  Хоча  у  дітей  по  смерті  рідного  батька  був  і  хороший  будинок  і  досить  таки  пристойна  пенсія.  Навіщо  ж  їм  був  чужий  недобрий  дядько?  А  може  і  не  їм  він  був  потрібен,  а  ще  молодій  і  самотній  Льодзі?  «Час  розкидати  каміння  і  час  його  збирати».  Каміння  –  не  слова,  воно  тяжким  тягарем  лягає  на  старі  груди:  тут  звичним  «заради  дітей»  не  одмовишся.
Ангеліна  просила  у  Бога  дитину.  Дарма,  що  вже  двох  мала.  Причому,  дорослих.  Розвівшись  із  зрадливим  чоловіком  і  довгий  час  проживши  сама,  вона  нарешті  зустріла,  як  гадала,  «свою  долю».  І  то  правда,  –  батьки  ще  не  старі,  діти  дорослі,  –  чого  б  не  пожити  для  себе.  От  і  жила.  Правда,  не  одружена,  але  хто  в  наш  час  звертає  увагу  на  такі  дрібниці.  У  чоловіка  дітей  не  було,  тому  бажання  мати  дитину  об’єднувало  цих  двох,  уже  не  юних  людей.  Романтична  Ангеліна  уявляла  собі,  якою  гарною  вона  буде  матір’ю:  досвід,  спокій,  любов,  –  усе  мало  бути  на  благо  дитини.  Та  й  коханий  чоловік,  напевне,  вже  нікуди  не  зможе  піти  від  жінки,  яка  здійснила  його  найзаповітнішу  мрію  –  бути  батьком.  Збігав  час,  а  жадана  мить  все  не  приходила.  Чоловікові  вже  дещо  набридло  чекати,  й  він  почав  поглядати  то  направо,  то,  частіше,  –  наліво.  Як  жінка  інтелігентна  й  горда,  Ангеліна  не  влаштовувала  сцен.  Вона  йшла  у  церкву  й  ще  наполегливіше  просила  дитину.  А  маля  все  не  з’являлось.  Зневірена,  жінка  не  схотіла  більше  терпіти  походеньки  своєї  зрадливої  «долі»,  благо,  мала  власне  житло.  Розбіглися.  Зустрічались  час  від  часу,  усе  рідше  й  холодніше.  І  раптом  –  ось  воно!  Ангеліна  зрозуміла,  що  вагітна.  Зраділа,  побігла  до  свого  колишнього,  гадалось,  і  майбутнього  чоловіка.  А  він  не  схотів  починати  спочатку,  так  відповів,  наче  льодом  обдав:  «Я  не  зможу  з  тобою  жити,  не  зарадить  і  дитина».  Жінка  пішла  у  церкву,  пішла  до  подруг,  до  батьків  і  дорослих  дітей.  І  всі  вмовляли  її  народити  дитину,  обіцяли  допомогу,  підтримку.  Усі,  крім  батька  дитини.  І  Ангеліна  зробила  аборт.  Ми  давно  уже  не  спілкуємось.  Ангеліна  не  любить  зустрічатись  із  свідками  того  давнього  свого  гріха.  ЇЇ  «бойфренд»  одружився,  має  дитину  від  молодої  дружини.  А  моя  давня  знайома  живе  сама.  Батьки  не  дуже  поспішають  кликати  її  до  себе  навіть  погостити,  та  й  діти  набагато  прохолодніше  ставляться  до  мами  після  того  страшного  вчинку.  То  чого  ж  вона  хотіла,  моя  здавалось  би  розумна  й  далеко  не  юна  знайома?  Мати  дитину  –  маля,  що  розрадить,  втішить,  але  й  вимагатиме  від  мами  неабиякого  самозречення,  до  якого  ця  зовні  красива  жінка  виявилась  аж  ніяк  не  готовою?  Чи  просто  вона  дуже  хотіла  запопасти  у  приватну,  так  би  мовити,  власність  того  чоловіка.  Й  заради  цього  насмілилась  потурбувати  Господа  проханням  дитини.  А  коли  дитинча  виявилось  зайвим,  байдуже  вбила  його.
Три  долі  –  не  найбільш  грішних  і  не  найбільш  пропащих  у  світі  жінок.  Є  й  гірші.  Ще  й  скільки!  Та  чи  й  здивуєш  когось  у  цьому  світі  тим,  що  доля  не  склалась?  Ось  тільки  гірко  від  того,  що  не  склалась  вона  –  ця  примхлива  доля  –  через  найстрашніший  вид  брехні    –  брехні  самій  собі.  Брехати  іншим  –  гріх.  Брехати  собі  –  прирікати  себе  на  недолю.  Тому  перед  тим,  як  розповісти  своїм  рідним  та  близьким,  чого  хочемо  ми,  жінки,  чи  не  варто  було  б,  чесно  дивлячись  собі  в  очі  (хоча  б  у  дзеркало,  чи  що),  сказати  собі  правду.  Ту  єдину  правдиву  правду,  яка  відповідає  нашим  жіночим  бажанням,  цілям  і  прагненням.  Буде,  мабуть,  боляче,  та  бути  чесним  із  самим  собою  вигідно  бодай  тому,  що  тоді  все  стає  на  свої  місця  і  можна  бути  зрозумілою  іншими.  А  доти  і  не  сподіваймося,  що  нас  хтось  зрозуміє.  
                                                               
                                                                                                             19.10.2010

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238961
Рубрика: Нарис
дата надходження 05.02.2011
автор: alla.megel