У зелені листа заломлене проміння,
Утіливши тепло, себе не впізнає
І, втративши свій лик у жильнім павутинні,
В гарячці й маячні все, чим воно не є,
Приймає за життя, на віру, як своє,
Знесилено на землю кидаючись тінню.
Душа ж його в листі оживлює потоки,
І рвуться вверх, до сонця дерева від корінь,
І неба дістають поволі, крок за кроком,
Обпалюючи крони вируючі вгорі.
І тліє присок в листі, що скинуте торік,
І грає жар у тому, що жевріє допоки…
Назавтра ж інший ввійде в глибінь зелену промінь,
Відкинувши й забувши лушпиння – власну тінь,
Як сонячний відгомін, у місячному бромі
Наснивши синь небесну і горню височінь,
І мовчазний експрес зелених поколінь…
І свій серцевий стукіт в щоденнім метрономі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235265
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.01.2011
автор: Богдан Ант