Лив дощ… Теплий, рясний-рясний. Такий буває тільки у маю. Стрімкі ручаї, схожі на гірські потічки, бігли за її ногами. В них було так багато кольорів – золотого,- від сонця, лілового,- від цвіту бузку, білого, - від пуху кульбаб, зеленаво-жовтого ,-від пилку, і блаватного, - від неба.
Вона не тікала від зливи. Їй вона подобалась. Просто знову трапилась нагода заглянути, забігти, ввірватись в Його майстерню, в невеличку кімнатку у пів-півниці, де донестями, дурманливо-п’янко пахло фарбами, розчинниками, сосновими свіжими підрамниками, а ще, – димом, недопалками і кавою. Як вона любила цей запах! І цю кімнату, з одним загратованим віконцем і тріснутою шибкою. А в темному невеличкому коридорчику, з скрипучими завісами на дверях, вона завжди перечипалася через відро наповнене : пустими пачками від кемелу, ганчірками, просяклими фарбами, стертими пензлями , вщент витисненими тубками фарб і пакетами з-під кефіру. Металеве відро від того, що вона наскочила на нього, дзеленчало, перекинувшись на цемент, вона скрикувала :« Ой!», а за дверима, в кімнаті Він голосно казав : « О ! ПрилЕтіла, дивись під ніжки. Забув винести сміття. Шляк би мене трафив…» І так було щоразу.
Він – це художник. Вільний… Тричі розлучений, розлючений на бувших дружин, сповідуючий фрі лав, малюючий пейзажі, люблячий дощ, музику Ліста, пастельня кольори і… її, ту, що прибігала у його майстереню. Дарма, що їй було заледве 18, а йому … більше, звичайно, ж, але ніхто не знав скільки. Він не мав віку, мав тільки трохи сивини на скронях, бороду, великий срібний хрестик на шиї, вправні міцні і завжди теплі руки, що цілком ніколи не відмивалися від фарб.
Він ніколи не малював потретів. Казав, що вони йому не вдаються. А коли вона його попросила про це, - дуже розлютися. «І чого б це?»,- все думала вона… На всіх його полотнах, - чи то писаних олією, чи акварелях, пастелях – скізь був дощ, в різних гамах кольорів, в різні пори року і дня . Тільки місто і дощ…
Він казав, що у дощ всі кольри звучать по-іншому, все виглядає чистим, трохи сумним, - і таке малювати йому до снаги.
У дощ в нього завжди був піднесено-ностальгійно-мрійливий настрій. Він тоді був ніжним, щирим, душевним, як ніколи. Вона любила його у ці хвилини, - до нестями. Але… Ні, між ними нічого такого не було. Але було інше ,- щось тепле і трепетне, щире і до болю ніжне. Були погляди, дотики, розмови, усмішки і… навіть кілька невинних поцілунків, так, у щічку. Тоді вона червоніла, а він починав раптом настирливо чомусь мити пензлі у металевій банці під-зеленого горошку… А потім вимикав музику на старенькому плеєрі і казав, що їй треба іти, бо у нього багато роботи.
Ось вона знов тут. «Ти?» Наче, це міг бути хтось інший. Він дивився на неї, мокру, наче курку, в прилиплій до тіла світло-зеленій суконці, з розтріпаним волоссям, з якого цюркотіла вода. Не відриваючи погляду, поставив біля неї старе, обшарпане шкіряне крісло, і взявши за плечі, сказав :
«Так, нарешті, я намалюю твій портрет. Ні, це буде портрет з дощем. Знаєш, як воно бути натурницею? Ти ж ніколи не позувала художнику? Це довго, нудно, це важко. Зможеш?»,-запитав, і не чекаючи відповіді, сказав: « Але ти мусиш зняти сукню і все інше, і сидіти так, як я тобі скажу, і не ворушитися, розумієш… Наче б то під впивом якогось його гіпнозу, вона зняла сукню… Чомусь не було соромно, зовсім ні.
«Не витирай і необтрушуй зі себе жодної краплини дощу, чуєш, в них вся суть, в них прозорість, в них переломлюється світло.»
Вона мала сидіти підібгавши ноги під себе, підпираючись однією рукою, а іншу,- не вимушено і сором’язливо тримати на грудях, але так, щоб прикрити тільки один рожевий сосок, а очі мали дивитись на нього. Він казав , що в очах має бути пристасть, гарячковіть, бажання.
«Я намалюю твоє мокре, холодне тіло невинної дівчини, ціловане дощем, і очі, густо-зелені, хтиві очі дорослої жінки, яка в цю мить хоче злягання. Не дивуйся, що я кажу грубо, пробач, але я кажу те, що буду малювати.»
До її горла підступив клубочок, наче проковтнула не вишневу , а абрикосову кісточку, не могла ворушитися, прикипіла, застигла, остовпіла. Вона ще ніколи не бачила його таким- одержимим, схибленим…А він, - він помітив в її, широко-розкритих , смарагдових очах, те, що і хотів бачити, що потрібно було йому для натхнення.
Вона не знала, чи іде час, чи зупнився? Тіло затерпло, було холодно, тремтіння хвилями проходило по шкірі, а всередині було гаряче, бентежно, неспокійно. З волосся краплі ще раз-по-раз стікали на плечі, на груди, лоскотіли по тілу вниз, зупинялися на згинах стегон, повільно текли далі, по рівчаку стулених ніг, на коліна. Це було так приємно . А він малював. А їй не хотілося сором’язливо прикривати долонею груди, а їй хотілося цією рукою пестити своє тіло, бо воно хотіло тепла , а може і не тільки тому. А він не міг цього робити тепер, та чи наважився б? Він малював, він також наче пестив її, ту, котра на полотні , де вже доволі ясно вирисовувалися обриси натурниці.
Вона не втрималася. Її руки рефлекторно торкнулися власного тіла, вони збожеволіли, а може сама,- вона. Її очі дивились в його карі, запалені, пристрасні, проникаючі в неї. Він не казав нічого, він вже не малював, пензель впав на підлогу, і було так тихо, лише дощ. А потім сталося те, що мало б статися між чоловіком і жінкою. І його руки , які він не встиг витерти ганчіркою від фарби торкалися її , справжньої, малюючи на білому, тремтливому тілі дивні знаки, хвилі, штрихи, кола, еліпси - блакитним, білим, зеленим, жовтим… І ще, і ще, і потім. Його тіло також забарвилось у ті ж фарби – широкими мазками, плямами. І зявилось червоне, хоча його не мало бути на полотні, але на тілі було.
А портрет з дощем? Він так і залишився розимитим і незавершеним. Може в тому і його сутність, і в тому його щем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235142
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.01.2011
автор: Лана Сянська