Дівчина-калина

(Вірш  не  має  нічого  спільного
з  темою  про  Марусю  Чурай)  

Чому  похилилася  в  лузі  калина?
Бо  вітер  шалений  їй  гілку  зламав.
Чому  зажурилася  красна  дівчи́на?
Бо  безвісти  милий  в  поході  пропав…

Весна  чарівна  принесла  в  Україну
Садів  квітування  і  шелест  гаїв.
А  Гриць  і  Маруся  в  погожу  годину
Щовечора  слухали  спів  солов’їв.

І  довго  дивились  на  зорі  вечірні
Козак  і  козачка,  два  юні  серця,
Любились-кохались  так  ніжно  і  вірно,-
На  осінь  збиралися  йти  до  вінця…

Тоді  Україна  спокою  не  знала,
Весь  час  стереглася  від  злих  кримчаків.
Прийшла  лиха  звістка:  татарська  навала!
І  гетьман  до  війська  збирав  козаків.

«Прощай,  моя  любко!  Дасть  Бог,  я  вернуся.
Як  осінь  настане,  готуй  рушники!»  
Ридаючи,  бігла  за  Грицем  Маруся,
Поки́  не  впустила  стреме́но  з  руки…

Три  роки  минуло  –  ніякого  слуху,  -  
Маруся  чекала  і  сльози  лила.
Та  якось  весною,  зібравшись  із  духом,
Шукати  ворожку  в  Черкаси  пішла.  

Циганка  –  ворожка  розкинула  карти
І  каже  Марусі:  «Тяжкий  його  шлях,
Живий  твій  коханий,  та  ждати  не  варто,
Бо  він  у  неволі    тепер  в  кайданах.

Він  втратив  свідомість  від  лютої  рани,  -
Татарин  поранив  ударом  стріли.
Його  пов’язали,  забили  в  кайдани
І  в  рабство  за  гроші  навік  віддали.

За  хліб  і  за  воду  раби  веслували,  -
Робота  до  скону  під  стогін  і  плач,
А  щоб  не  заснули,  скоріш  працювали,
По  спинах  гуляв  канчуком  наглядач.

Я  бачу:  сидить  він,  прикутий  до  борту,
А  поруч  прикуті  гребці  в  два  ряди,
Галера  на  веслах  прямує  до  порту,
Де  повні  товарів  заморських  склади».

Зомліла  нещасна  дівчи́на  від  болю,
Почувши  ворожки  пророчі  слова.
Вернулась  до  рідної  хати  поволі
І  стала  відтоді  немов  нежива.

Невдовзі  померла  кохана  матуся,
Бо  як  пережити  нестатки  й  біду.
Зосталась  одною  дівчина  Маруся,
Мов  квітка  засохла  в  осіннім  саду.

Вона  уже  знала,  що  щастя  не  буде,
Від  горя  і  туги  змарніла  краса.
Померла  Маруся  і  бачили  люди,
Що  сивою  стала  дівоча  коса.

Її  поховали  в  саду,  де  калина
Розкинула  віти  пахучі  свої,
Щоб  чула  Маруся,  козацька  дівчи́на,
Як  тьохкають  пісню  дзвінку  солов’ї.

Щороку  весною  квітує  калина,
В  журбі  на  могилу  схиляє  свій  цвіт,
Вчувається  ніби,  десь  плаче  дівчи́на,  -
Комусь  посилає  останній  привіт…

«Ой,  Грицю  мій  милий,  мій  соколе  ясний!
Де  ти,  мій  коханий,  мерщій  відгукнись!»
Така  моя  пісня  про  долю  нещасну,
Як  ніжно  і  вірно  кохали  колись.  
09.01.2011.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233769
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.01.2011
автор: Микола Верещака