А, визнавши, сягнувши меж, повстала.
Душа людська – величина нестала!
А важить лиш вона? І ту віддай?
Взамін – бери – не хочу – вічний рай!
За вічністю у черзі не стояла,
Але коли «полощуть» і «втирають»
Й на ситові, на ситові – до краю:
Ось тут була, а тут уже не стало,
І совість не болить, й душа не тре,
То нащо Тобі, Боже, все це тре’?!
І вже до неба йде церковний дзвін,
А, може, з неба – завжди був у нім?
А дзвони ще чиєсь життя згортають.
І все Тобі, о Боже, повертають…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=230940
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.12.2010
автор: Отя