Вервечка. 6

Помилуй  ’мя,    це  ж  я  ота,  твоя,
У  юності  дурна  й  зарозуміла  ,  
Й  за  молодості  мало  що  зуміла,
А  зрілість  –  найреальніша  із  яв.

Але,  помилуй  ’мя,  бо  із  роззяв:
Вже  загнана  до  старості,  до  стійла.
І  простір,  небо  –  далі,  ніж  хотіла.
І  хто  його  без  спросу  в  мене  взяв?

Чому  його  так  легко  віддала?
Земне  від  істини  затято  віддаля…

А  ти,  немов  теля,  іще  б  попастись.
Радієш  волі  і  не  знаєш:  в  пастці!

Чогось  вишукувала,  прагла  і  гасала,
І  все  ще  вчилась  визнавать  васала.

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229322
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.12.2010
автор: Отя