Look in thy glass, and tell the face thou viewest
Now is the time that face should form another;
Whose fresh repair if now thou not renewest:
Thou dost beguile the world, unbless some mother.
For where is she so fair whose unear’d womb
Disdains the tillage of thy husbandry?
Or who is he so fond will be the tomb
Of his self-love, to stop posterity?
Thou art thy mother’s glass, and she in thee
Calls back the lovely April of her prime:
So thou through windows of thine age shalt see
Despite of wrinkles this thy golden time.
But if thou live, remember’d not to be,
Die single, and thine image dies with thee.
У люстро дивлячись, скажи відверто:
Слід оновитися. Так жити – злочин!
Родитись знов?.. скоріше – просто вмерти…
В життя не вкрадеш материнські очі.
Та де ж ота для тебе цілина?
Що ти посієш в ній? І що зросте?
Любов до себе – ось твоя труна
В могилі ненароджених дітей!
А мати й досі у твоїх очах
Вертається туди, де квітне юнь.
Поглянь же в люстро! І зітри печать
Всiх зморшок заразом. А ні – то плюнь:
Живеш для себе – то й помреш один.
Відбиток щезне й не згадає син.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226950
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.12.2010
автор: Богдан Ант