ТХ
- Може ходімо, наберемося імпресіонізму?
- То есть?
- Хай дощ розмиє наші обличчя серед тисяч інших і очі хай в нас заллє потік думок, що так благально стукотять у шибку: «Пусти, пусти, може й мене до розмови запросите, чи ж кава закінчилась?», а ми лиш переглянемось та підемо до нього самі, хай він тепер постукає до нас у череп; бодай не надовго, а заволодіє нашими думками. Ти не дивись, що я так розбалакавсь, хай каже він.
Його дихання залишило на склі тьмяну хмарку, що почала повільно зменшуватись і зникати.
«Ось так і думки розчиняться», - промайнуло.
- Ты что-то ищешь?
Мовчання. Дощ. Дихання на шибці.
- Не отвечать невежливо, равно, как и следить за кем-то тайно, бегая от дерева к дереву, глупо.
Він дихнув на скло і різко закашлявся від раптового посміху.
- Так, було діло. А куди ж я без тебе? Га? Не пішов тоді б, і що мав би тепер, як виправдовувався, чи почув тебе ж?
- Не оправдывайся... хотя ладно, это же так... Не знаю... Так, ах! Ну, что же ещё тебе такого припомнить?
- Кажи, кажи, я слухаю.
Кава у турці таємничо булькотіла й намагалась щось сказати, переливаючись за блискучі вінця.
- Треба вже ж знімать.
- Хорошо, сейчас, сейчас.
Вона взяла турку з вогню і для чогось дмухаючи в неї поставила її на стіл.
Він обернувся від вікна.
- Мені без цукру, зав'язав я з ним.
- М-да, жизни у нас такие, что и с сахаром завяжешь.
- Та до чого тут житті, якщо так уважно подивитись, то в кожного воно хренове, вибачаюсь. Чекай, не чекай, а наші мрії таки зводяться до чашки кави з кимсь на чужій кухні і дощ, сторічний дощ за вікном, над головами тих, хто уто там бігає і мружиться як наче на нього помиї падають, а то ж вода, найчистіша з наших вод. І тут сумнівам смерть. Забагато вдумливості.
- Любишь дождь?
- А пам'ятаєш, коли ще там, півжиття тому, як я тебе побачив, то в вечір той сказала ти мені, що мрія твоя – босоніж під дощем, під дощем, по калюжах, і хай плаче небо.
- По поводу неба, то я такого не говорила, и вообще – это банально, что «небо плачет», оно отдаёт нам воду, чтобы мы жили, и не знает, что у нас вода есть, но оно же хочет как лучше, нам легче. Бедное небо.
- Так воно й є. Воно могутнє і буває, що злиться, якщо ми чогось не розумієм, ото й грохоче.
- Нет, это оно бьется коленкой о тумбочку и потом бьет её, желая отомстить.
- Як дехто, - він посміхнувсь і, прикусивши нижню губу, відвернувсь.
- Кто-то, это о ком?
- Та існує в світі чистім, білім та пригожім таке диво, що ми з хлопцями називаєм це Хтось, бо ім'я дива того так часто нами згадувалось, що якось незручно нам стало, і можливо за чиїмось прикладом стали ми звати її Хтось.
- А зовут её как, это же ведь она, какой-то конкретный человек?
Йому стало якось то ніяково та не звично їй це казати, бо ж мова про неї.
- Та не думай ти про це, краще пий, бо вся кава з паром в стелю піде.
- Ну скажи?
- Що за дитсадок, яка тобі різниця, запитай щось інше.
- Да ладно, больно нужно.
- Отож, ти краще подивись на двір, якеє диво то, що дощ уже пройшов, і вечір вже на ганку, вмикає ліхтарі і забуває ранки. От же ж, блін, мабуть на дурня схожий зараз, поетом не став, а тулю свої рими куди заманеться.
- Да нет, что- то в этом есть, глубоко ли, а может и нет, кому решать?
- Ну хай так, але ж як от зараз гарно, коли навіть мокрий сміттєвий бак віддзеркалює жовте світло ліхтаря, а асфальт блискотить мільйонами мідяків, кимсь старанно відшліфованих і похапцем розкиданих, за які нічого не купиш, крім смутку за дощ, що вже пройшов.
- Оце так-так,- її слова.
Він так любив, коли вона розмовляла його мовою.
- Ще й як!
«Може вимкнемо світло і подихаємо у темній тиші, де думки так помітні, що чутно тріпотіння їхніх крилець. Так, срібний янголе Міста?»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225527
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2010
автор: Невідомий Автор