ПЕРША СПРОБА.
Повернення дощів…
З дощем у мене особливі відносини…
Дуже часто мені здається, щоя схожа на невипалий дощ… те, що залишилось від нього на землі… я не знаю, яка я насправді… крізь мене видно тих і те, що мене оточує… я настільки прозора, що видно, чим я живу та дихаю, та, мабуть, надто глибока, щоб хтось насмілився вдивитися вглиб, до дна, та й не знати, де воно…
Особливі відносини з мріями… завчасу знаю, що ось про це не варто мріяти, а ось за це варто боротись, ставлю діагнози мріям – літати їм чи обтинати крила. Я розівчилася по-справжньому щиро і просто мріяти… зате тепер умію реально дивитися на речі – що здійсненне, а що– ні.
Це заважає насолоджуватися життям, відчувати його серцем, а не мозком… та, на жаль, не вберігає від почувань, від зародження емоцій, яким судилось бути безкрилими… і потім біль, і просто сірість… я так не люблю пісок, пил, попіл… усе, що залишається по красивих спогадах, які спочатку кольорово радують, потім ранять щоразу глибше,а потім… потім, перегорівши, тьмяніють у вирві часу, висихають у променях чиїхось радощів, що ненароком потрапляють в кадр до твого фільму.
Зрештою, тиша. Залишаюсь одна.
«…кошка хочет курить… у кошки намокли уши… кошка хочет скулить – ей, как и собаке, хоть кто-то да нужен… над кошкой плывут облака, и местные звезды щекочут лапы… хотя бы немного молока – и можно быть сильной, но нужно быть слабой…»
а востанку – ані молока, ані сигаретного диму… тільки хмари над самотньою мокрою та розпатланою головою, попіл під ногами. І немає для кого бути сильною, немає з ким бути слабкою і межово щирою... а напевно, дуже хотілось би…
загіпнотизовано прямуєш вслід за стрілками годинника, вслід за часом, хоча мала всі шанси його переганяти… але, мабуть шанси ще не визначають реальних траєкторій… ...затухає навіть найяскравіший день, все перетворюється на спогади – у голові, плеєрі чи купці перемішаних світлин різної давності… і все тьмяніє, і не знаю досі, за що триматися у цьому хаосі відносностей… за що не візьмешся – усе хитке та несправжнє, щось кришиться у долонях, щось тікає між пальці, щось від дотику перетворюється на повітря…
Мовчати… і слухати дощ… єдиний мій Він, котрий завше вертається… приходить, коли дуже ждеш, і коли зовсім не.
… приходить і просто є для мене…
(с), Рені, 26.07.2010
ДРУГА СПРОБА.
Незатишно.
Ти наближаєшся занадто близько, чи то я забуваю про дистанції
І мене це лякає
Передчуття знайомих ситуацій,
Передчуття магічні, передчуття гіпнотичні, що кличуть зануритись в них
І полинова пам’ять, гірка як абсент, про наслідки… як розбитий глечик на сухому камінні,
Поміж якого давно не тече вода…
Там, де немає мене…
В минулому… здалось, мені комфортно бути собою… відслоююся від себе ж тонкими пластинами значень, образів і нових думок,
І вітру б, вітру, щоб загрубілі переконання, старий біль і нерішучість звіялись до краю прірви, докраю часу, подалі від мене, допоки я живу на сонячній стороні, допоки мені непотрібні крила, щоб літати… просто поряд з вітром… бути легкою, невагомою, не обтяженою буднями… просто поряд… дихаючи одним повітрям, одними емоціями… в одному часі…
І страшно, що наближаючись до тебе, я вже не зможу повернутися назад такою, як була…
Мить щастя – задля неї варто жити… і навіть вмерти, якщо знаєш, що більше так не буде…
Я завжди передчуваю фінали…. Я не хочу знати, коли це закінчиться… вічності не буває – її нам не дано, на теми й люди, на те наші почуття яскраві, свіжі, і миті, пережиті одного разу, вже не вертаються назад.
Я не хочу наближатись до тебе… бо так я наближаю кінець… я не хочу наближатись – і піти, втекти і зникнути я теж не можу…. Не далі ніж на день без тебе… не далі ніж на ту сторону монети, де я вічно одиноке вовченя з сумними до розпуки очима…
26.07.2010
ТРЕТЯ СПРОБА.
Осіння.
Так боляче відчувати, що згасаєш… Дивитись на листопадовий вітер… як він звіює облітання, як листя танцює прощально, як листю байдуже, скільки автівок пронесеться крізь його ритуальний танець, крізь листопад – дорогою життя… дивитись, як закінчується останнє тепло в осені, і розуміти, як гинеш сама… розуміти скінченність нескінченного…
Коли ти ніде не потрібна, коли всі все можуть без тебе, коли тебе викреслено з усіх списків, крім НОН грата, коли так нестерпно сидіти в чотирьох стінах, коли щось жене тебе геть із цього неможливого затишку, а вилітаючи розхристана в листопадову пустку ночі, розумієш, що іти немає куди… чуєш? Нема куди тікати… і всі шляхи клубком покотились би до нього… до Того, хто так тобі болить… до кого замкнулись двері і брами…
Всередині лишився шрам, болючий такий… зраджений.
Мовчання не лікує, а хвилини наче кристали солі, западають у спогади, печуть. Крутиться світ, стискається і розтягується час, тисне свідомості цей простір… Мовчання. Воно вбиває. Сотні хвилин безвиході, накручувань, розчарувань, надій, казок і циніки. І болю, який не відпускає під жодним приводом.
А потім… потім ці очі… темні, як ніч-самітниця в листопаді. Болючі, колючі і змучені… і невтримне бажання цілувати їх, зігріти, запалити знову ці їхні вогники, тобі личить всміхатись, щиро-щиро радіти, личить жити, зрештою… а ти просто мовчиш… тобі боляче, ти не чуєш цих моїх поривань… а я лиш прагну зігріти те, що згасає в тобі…
Знати, що зможу закрити очі, і не боячись стояти на одній нозі над прірвою, знати, що будеш поруч, триматимеш мене за руку… притулитись до тебе, відчувати твоє дихання і серце, і просто мовчати… поряд з твоїм мовчанням…
Якби мовчки. Якби розрубати, піти, втекти світ за очі… якби могти… мабуть, було би простіше… та чи вартувало б воно того? /04-11-2010/
… Осінь дарує рештки тепла… з кишень, з-за пазух, з рукавів видобуваючи тепле-тепле сонячне проміння, розстилаючи неймовірну синяву неба, приховану з літа… з нашого літа, з найкращого темноволосого і окриленого літечка… Прихований для нас, пакунок тепла прибув із найкращих сонячних днів, як рятунок. І ось ми в унісон мовчимо, а ось говоримо, перебиваючи і сміючись, не наговорившись… два я в тінях вуличок… одне ми…
Ставало страшно – що це, як демотиватор: «повітряна кулька гадала, що в неї вдихнули життя, коли виявилось, що її просто надули…»… знову??? Повітряні кульки не придатні до багаторазового такого досвіду… їх не зашивають - одразу на смітник...( це страх, знову страх... я так змучилась боятися...
Ставало страшно, що це неволя з власної волі, що не зможу інакше, бо не зможу… та свобода – це навіть не довгий ланцюг… я відчула це сьогодні ненароком і раптово… свобода – це таки отой до божевілля вільний політ, що захоплює дух, відлунює тремом у тілі, болем і ейфорією перемінно… право обирати шлях… свобода – це з будь-якої точки польоту повертатись туди, куди хочеш… до того, хто вертатиметься до тебе… інакше крапка. Гравітація… прес…
Я вдячна, що я Живу… тобі вдячна за своє літання, за цю свободу, яка має сенс лише коли хочеш і маєш куди повертатись… вдячна за те, що так боліла – значить, все справжньо, значить не фальшиво. Вдячна за те, що іноді лякаєшся за мене, тримаєш за руку, що чую твоє дихання. За те, що дивишся в очі, що рятуєш мене від мене також…
Лиш не мовчи… мовчання убиває… поневолює, ляка, змушує сумніватись. Нищить…
А я… я просто хочу любити тебе. Вільно, неприречено, синхронно … з тобою, звичайно ж...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223304
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 20.11.2010
автор: Рені