Коли ти не чуєш, що плаче дитина,
Не бачиш в проханні протягнуту руку.
Обходиш старих, що несуть важку ношу,
Тобі без різниці людські горе й муки.
А ще забуваєш, що десь є родина,
Що батько і мати старенькі, безсилі,
Що рідна земля, - це твоя Україна,
Що треба любити її до могили.
То ти не людина, ти просто подоба.
Ти блазень, потвора у тілі людському.
Настане той час, все залишиш, що маєш,
Свій вік доживати прийдеться одному.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223092
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.11.2010
автор: Віталій Назарук