(казка)
Багато-багато років назад, коли люди жили в гармонії з природою і вірили в чари, жила собі баба Оришка.
Настало літо, все навколо зацвіло, а хатина баби Оришки стояла сіра, похмура і непривітна. Тяжко жилося Оришці. Ще кілька років назад вона була бадьорою, в її жилах текла сила, але старість налетіла, наче темна хмара, і знемогла Оришка. Вийшла вона на голе поле, щоб розпочати сівбу, що робила вже багато років, але від знесилення в неї закрутилася голова і Оришка присіла на землю. Подивилася вона на небо, на свої понівечені руки та й говорить:
- Навіщо мені жити, якщо я навіть не маю сил, щоб підвестися на ноги? От, якби мені хорошого чоловіка в поміч, ми і доживали б собі щасливу старість…
Аж ось почулося тріпотіння крил і Оришка побачила в себе над головою чорного ворона.
- К-к-кар! То тобі, кажеш, чоловік потрібен? – промовив ворон.
Оришка, звичайно, злякалася і хотіла тікати, але подумала: «що мені втрачати? Скоро все одно час мій прийде і зі смертю доведеться мені зустрітися». Вона запитала ворона:
- Хто ти? Що тобі до мого горя?
- Е-е, - каже ворон, - до цього мені є велике діло. Я, граф Каркарон, почув твоє голосіння і прилетів за тридев’ять земель, щоб запропонувати тобі вийти за мене.
- Ти, напевно, насміхаєшся з мене? – промовила Оришка. – Я хоч і у відчаї, але вийти за ворона заміж?.. Це ж просто сміх!
І Оришка засміялася.
Аж тут ворон перекинувся на старого діда з бородою. То був злий чаклун, що жив у темному замку на Воронячій горі. Стало не смішно тоді старій Оришці, але не розуміла тоді ще вона, що стоїть перед нею чаклун, якого у всіх царствах люди дуже боялися.
- Я подарую тобі вічну молодість, прикраси і багатства зі всього світу, якщо ти вийдеш за мене заміж, - сказав ворон Каркарон. – Тобі більше не потрібно буде бідувати та тяжко працювати. То ти вийдеш за мене?
Подумала баба Оришка, що втрачати їй нічого і відповіла згодою. В туж мить перетворилась вона прекрасну царівну, а її дрантя – на пишні шати, вишиті золотими нитками і всипані дорогоцінними самоцвітами; на її руках та шиї з’явилися золоті прикраси, а перед нею стояла вже готова до відправки карет, запряжена шестіркою чорних коней. Посадив Каркарон в карету бабу Оришку, сів сам і наказав своєму тролю-возничому рушати.
Знеслася карета в небо і з віконця Оришка спостерігала червоний захід сонця. Летіли вони понад лісами та полями, морями та океанами… Настала ніч і небо всипали дрібні зірки. На світанку прибули вони нарешті на Воронячу гору до темного замку, який оточували розкішні сади та ліси, ріки та озера. Приземлилися нарешті на розкішному подвір’ї, де слуги з удаваною радістю зустрічали повернення свого господаря. Насправді людям та всім магічним істотам, що були слугами, жилося тут просто жахливо: Каркарон щодня давав їм тяжку роботу, за невиконання якої жорстоко карав, знущався щороку мало сплачувати графу страшну данину – 10 прекрасних дівчат в наложниці, половину з яких Каркарон віддавав триголовому Змію, що жив біля підніжжя Воронячої гори у великій темній печері.
Отож вийшла Оришка з Каркароном із карети і повів він її широкими коридорами свого замку. Відразу ж влаштували весілля , на якому танцювали наложниці Каркарона, грали музики та співали феї, а стіл прогинався від наїдків та напоїв.
Пройшло півроку і жилося Оришці в замку Каркарона досить щасливо, бо чорний граф заборонив своїм слугам розповідати царівні про свої злі справи і наказав їм вдавати радість, бо знав: якщо Оришка дізнається про його злі справи, то відразу ж розлюбить його.
Однієї ночі Оришку мучило безсоння і вона вирішила прогулятися по замку. Проходячи повз одну кімнату, вона почула чиєсь схлипування. Коли Оришка зайшла в кімнату, то побачила дівчину, що гірко плакала. Царівна-Оришка запитала:
- Як звати тебе, дівчино? Що за горе в тебе сталося?
- Я Оленка, - відповіла дівчина, - але горе моє тобі все одно не збагнути, адже ти дружина злого Каркарона, який погубив мою сестру Клею і тепер навряд чи й моє життя буде довгим, хоча без сестри навіщо мені жити на цьому світі?
- Що?! – здивувалася Оришка. – Я нічого не розумію. Ти сказала, що Каркарон злий і що він згубив твою сестру?
І тоді розповіла Оленка царівні всю правду про Каркарона: про те, як він знущається зі своїх слуг, про страшну дань, яку мають щорічно сплачувати графу села і про те, як він віддає дівчат Змію,що спіткало і її сестру Клею. Розізлилась тоді Оришка і зненавиділа свого чоловіка. Вирішила вона втекти від нього.
Аж ось одного ранку Каркарона не було вдома, а тими землями проїжджав Іван-царевич. Важкою та довгою була його дорога і замучила його спрага, тому приїхав він до замку Каркарона, щоб попросити води напитися та харчів на дорогу принести. Побачила його з вікна замку Оришка і вийшла на подвір’я. Як побачив її Іван-царевич, так і закохався.
- Здоров була, дівчино! – мовив він
- Здрастуй,славне молодче! – відповіла Оришка. – З чим завітали в наші краї?
А в тебе, дівчино, я хочу попросити води напитися і коня свого напоїти.
- Краще б ти попросив в мене руки і серця, - промовила царівна.
Іван-царевич не чекав такого, але дуже зрадів. Він запитав:
- А хіба тобі тут погано живеться?
І розповіла тоді йому Оришка про злого Каркарона.
- Їдьмо зі мною, Оришко, в моє королівство, - мовив Іван-царевич, - не бійся – він нас не знайде.
- Він знайде нас хоч на краю світу, - сказала царівна, - та й поїхати просто так я теж не можу. Потрібно визволити дівчат від триголового Змія, на поталу якого віддав їх злий Каркарон.
- Гаразд, - говорить царевич, - сідай на коня. Покажеш мені печеру того Змія.
І вони рушили в дорогу. Слуги графа бігли за ними навздогін, бо розуміли, що каркарон їх жорстоко покарає, а то й уб’є за те, що вони не вгледіли за царівною, та де їм було вгнатися за швидким конем царевича.
За годину Оришка з Іваном вже стояли перед печерою Змія. Безстрашний Іван-царевич зайшов в печеру до Змія, а той його питає:
- А що, добрий молодче, битися прийшов чи миритися?
- Та де там уже миритися? – відповів Іван. – Битися!
- Ну що ж, - каже Змій, - битися, так битися. Ходімо на залізний тік.
Вийшли вони на залізний тік і гордий Змій каже:
- Бий ти перший!
Не довго думаючи, Іван-царевич витяг з піхов свій гострий меч і загнав його Змієві просто в серце, після чого той впав мертвий.
Поки Іван-царевич бився зі Змієм, до Оришки, що чекала біля входу у печеру, прийшла Оленка. Царівна дуже здивувалася і запитала:
- Що ти тут робиш?
- Я, царівно, дізнавшись, що Ви втекли, сіла на коня і помчала вслід за Вами, щоб попросити у Вас допомоги і сказати дещо важливе про Каркарона, - відповіла Олена
- Що я можу зробити для тебе? – запитала царівна Оришка.
- Я прошу не для себе, а для всього свого народу: допоможи нам вбити Каркарона – нашого ката.
- Я б з радістю допомогла, - мовила царівна, - але не знаю, як це зробити, адже граф-ворон могутній чаклун.
- Саме тому я і тут, - каже Олена, - щоб сказати: Каркарона може вбити лише кров Змія.
Аж ось з печери вийшов закривавлений Іван-царевич разом з визволеними дівчатами. Побачивши свою сестру, Олена кинулася її обнімати.
Оришка, побачивши закривавленого Івана, злякалася.
- Що з тобою, Іване?!- запитала вона. – Ти поранений?
- Не бійся, - сказав Іван, - це не моя кров, це кров Змія.
Царівна зраділа, що Іван живий-здоровий, але говорить:
- Ще не все скінчено. Потрібно вбити Каркарона, бо він не дасть нам спокою, і це можна зробити лише за допомогою Зміїної крові.
Тим часом повернувся Каркарон. Він відчув щось недобре і запитав слуг:
- Де царівна?!!
- Вона втекла… - мовили перелякані слуги.
Каркарон сів в свою карету і вирушив навздогін.
Небо затягли темні хмари, його розітнули блискавки і загуркотів грім, знявся страшний вітер.
- Ой лишенько! – скрикнула Олена. – Напевно, Каркарон дізнався про твою втечу, Оришко, і кинувся навздогін. Незабаром він буде тут.
Вітер дужчав. Царівна мовила:
- Сховаймося в печері!
І всі заховалися в печері Змія від страшної біди. Іван-царевич своїм мечем розрізав мертвому Змію черево і зачерпнув кухлем крові.
Аж ось прилетів і Каркарон. Він зайшов в печеру і хотів всіх їх повбивати своїми злими чарами, але Іван хлюпнув йому в обличчя з кухля Зміїну кров. Ця кров запекла графові-ворону вогнем і він розсипався в прах.
З того часу царівна Оришка та Іван-царевич зажили довго і щасливо в замку графа Каркарона на Воронячій горі, а всіх людей звільнили від податків та рабства. Олена зі своєю сестрою Клеєю також залишились в замку і стали хрещеними матерями дітям Оришки та Івана, яких у них народилося аж п’ятеро.
Ось так щасливо жили вони всі собі в гармонії, любові і мирі між собою, між природою, чарівними істотами, лісовими німфами та річковими русалками, з якими дуже подобалося гратися дітям Івана та Оришки. Самого ж Івана за його доблесть, хоробрість, а головне – справедливість прозвали Справедливим, а Оришку за її доброту, материнську любов та красу – Прекрасною, і довго ще в тих краях, навіть через сотню літ, жила серед людей пам’ять про Івана справедливого та його жінку – Оришку Прекрасну.
(2003 рік)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220602
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 07.11.2010
автор: Ярослав Драч