Час… Він летить, бється, тарахкотить, лине і немов пісок сиплеться між пальцями, які так міцно стикають його, які надіються, що спіймали, зловили, затримали. А йому байдуже: його кроки завжди чути десь далеко попереду, десь за туманними обріями, десь за світанком, десь у паузах між ударами закоханих сердець… А ми ж все сліпо і натхненно наздоганяємо хвилини і все життя провидимо у цих шалених перегонах. Та інколи, так хочеться побачити його обличчя, яке воно, який він, той дорогоцінний час… Кажуть, що золотий, та я не вірю, адже золото холодне, а він теплий, затишний і рідний, а ще, напевно, дуже красивий, з великими очима, щоб бачити вісі коротесенькі, але найсолодші у світі секунди, які ми ловимо на світанку, які нам потрібні, щоб знайти розуміння, які необхідні, щоб між осіннім листям зловити мрію і у дитячих очах побачити справжнісіньку радість. Він завжди у нас є та нам завжди його не вистачає, напевно тому всі хочуть його спинити, щоб більш ніколи не жалкувати про даремно згаяні миті. Та більшість думає, що це і справді неможливо, але є один секрет: час спиняється сам, незалежно від наших бажань, коли бачить як спалахує щира усмішка, адже зараз так рідко трапляється така безпосередність, і тоді, з вдячності за подароване щастя, він додає нам ще декілька хвилин радості і знову зникає, щоб незабаром знов повернутися.
Отож, не такий він вже невблаганний і жорстокий, непоступливий і безкомпромісний, а милий і чуйний, тільки він теж любить ласку, любить щирість і ненавидить лінь, і якщо ти частіше даруватимеш світу свою посмішку – то він частіше даруватиме тобі щастя!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219771
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.11.2010
автор: Сонячний Янгол