Зачерствіла душа, більше серце не плаче.
Не лягають на аркуш ніжні, гарні слова.
І ніхто переміни тієї не бачить,
Тільки й бачуать, що біла моя голова.
Де ж поділося все, де поділися рими?
Чому спить в павутині на столі олівець?
Обірвала буденність мелодію гімнів,
І поставила вирок "ПОЕТУ КІНЕЦЬ".
Чорно-білі етюди не радують око,
Від постійної сірості муза втекла,
У ві сні тільки бачу те небо високе,
Де купаються рими, в ніжних хвилях тепла.
Прокидаюсь з надією, все вже минуло,
І з'явилися знову усі кольори,
Сірі полоси долі за ріг завернули,
Що втекли, як втікають весною сніги.
Та виходжу надвір,сірий ранок стрічає,
Сірий вітер у груди і болото з-під ніг,
Від брудних кольорів всю надію втрачаю,
Що колись оживу і продовжу свій біг.
Дай же, Боже, мені сірі дні пережити,
Взяти знову у руки білий лист, олівець,
І назло сірим дням написать:-Буду жити.
Я воскрес, я пишу, ще мені не кінець.
© Copyright: Виктор Гала, 2009
Свидетельство о публикации №1912306483
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218569
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2010
автор: Віктор Гала