Скельця розбитих на друзки надій
Більш не склеїти вже воєдино.
Не чіпай їх зовс́ім, навіть не смій.
Їх вже нема. Пробила година.
Шмаття розкроєних навпіл сердець
Вже не зшити. Нема розуміння.
Я ще дружина, та ти вже вдівець.
Бо у мене ти кинув камінням.
Ось поруч сиджу, неначе жива.
Та моє це лиш тіло блаженне.
Душа ж відлетіла, десь відпливла.
І без неї я тут навіжена.
Гадаєш, що я споглядаю на тебе,
Очима у душу дивлюсь супрот́и?
Це тіло бездушне. Воно тобі треба?
Я знаю, що ні! Пора! Відпусти!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218411
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2010
автор: Троянда Пустелі