Сто років не писав, і, мабуть, це
Дало мені наснагу засіяти.
Хто зможе все сказати у лице,
Як не поет, якому нічого втрачати?
Без рими, пишу маслом по стіні,
Намазуючи смалець на шпаклівку.
Хто схоче бачити в майбутньому кіні
Досвідчену, стару, потерту плівку?
Поношений роками негатив
Ще іноді збирає цвіт еліти,
Але отой колишній прогресив
Вже не цікавий для розбещеного світу.
Він вчить лиш те, що вперто відмирає,
Що вже затоптано ходою поколінь,
Чого насправді вже давним-давно немає,
Чого кістки пожерла спрагла лінь.
Якщо не схаменетесь - буде горе,
Пересторога ця гостріє, наче меч.
І крові наші внуки вип'ють море
Бо полетять немудрі голови із плеч.
Сила:
Рятуйте один одного думками.
Лиш позитивне варто споживать.
Те, що вишукували пращури віками
І прагнули нам, внукам передать.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216307
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 15.10.2010
автор: Андрій Конопко