„Коли твій приятель говорить дуже вже багато,
то він напевно хоче в душі своїй сховати те порожнє
місце, де колись совість була, або бажає заглушити
своє стурбоване сумління. Врятуй його від слів, бо
він страждає” (Тодось Осьмачка)
Врятуй від слів, які усе ж мовчать,
яких багато з уст злітає зайвих,
які – не вогнище, а тільки тлінний чад -
не бачиш дня за димними сльозами.
За звуками отими – пустота,
і порожнечі вигляд має совість.
Для зливи слів отверзнуті вуста –
мовчання світле більшу дало б користь.
Врятуй від слів таких, що без душі,
яким немає що сказати світу,
які пройдуть повз вас, немов чужі -
не опромінять світлом, лиш наслідять.
Дай гострих слів - таких, немов мечі,
таких, як музика, таких, як ватри спалах,
аби, проснувшись раптом уночі,
відчути – ні, сумління не приспалось!
Воно в тобі, немов дзвеняча мідь,
тече вогнем по чистих капілярах,
до вибуху готовий динаміт –
епохи гнів корінням увібрало.
Любов таку, що вкована в броню,
і лагідність, що лід від неї кресне...
Від слів пустих сумління бороню,
благаю слів у Бога – тільки чесних
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214530
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.10.2010
автор: Omega