Зіжми своє серце в лещатах терпіння,
Думки свої буйні в віжки загнуздай, –
Минула пора розкидати насіння;
Грядуть вже часи, щоб збирать урожай.
Поглянь на це поле, схвильоване вітром,
Зрівняй те, що сіяв, із тим, що зросло:
Чи не обернулося гірким полином
Твоє золотаве налите зерно?
Чи не помилився ти, сіючи щедро
У цей невідомий незораний грунт
Всі мрії свої – бо ж майбутнє непевне.
Що буде, як зерна ті не проростуть?
Хай буде, як буде – поллю їх наснагою,
Жаром бажання життя оживлю.
І знову, і знову засію поля – гою
Рани людські і думки, що гниють.
Хай буде, як буде – хоч сотня зернинок
Знітиться, зів′яне в слабких паростках,
Коли одна з них проросте у людині,
Зміцніє, дозріє в умілих руках,
Скажу – недарма засівав дике поле
І думки, і серце у шорах тримав.
Тремтить під вітрами і бурями колос –
То мрія жевріє жива серед трав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212175
Рубрика: Присвячення
дата надходження 22.09.2010
автор: Лариса Іллюк