- Дивне відчуття. Ніби все оточуюче проникає крізь тіло, крізь всі органи сприйняття, крізь павутиння думок і застрягає там маленькими шматочками. Це синє небо, прозоре до болю в легенях повітря, трохи димна далечінь Міста десь там унизу, трохи п*янкий запах зеленого листя десь тут навкруги, якісь ефемерні, але до останньої ноти доречні, звуки природи, як то переспів пташок, шарудіння комах чи луна далекого дзвону, теж природно досконалого. Згадуються чиїсь рядки: «Зеленішає мить крізь долоні густих гілок»… І ось, просякнутий тими відчуттями і спокоєм, поступово починаю розчинятись у несвідоме. Дивлюся на свої долоні, а бачу подекуди побиту дощами, мохом і осередками трави кам*янисту поверхню землі, торкаюся волосся і відчуваю пташине гніздо, намагаюся встати – але розумію що перетворився на різнобарвну гранітну брилу. Вічність позаду, вічність попереду, і більше нікуди не треба поспішати. Ловити мить забуття хоч і важко, але все-таки можливо. Майнула остання думка, цікаво, що б сказали на це інші. І знову спокій. Просто спокій… синій…як…
- Хмм. Я бы назвал это единением с природой, если бы верил в подобные иллюзии. Как и в идеализацию восприятия. Никогда не поймешь, где истина, если слишком открыт для нее. Таково мое мнение. И предвосхищая ваш вопрос, молодой человек - да, вы действительно сейчас говорили вслух.
- Точно? Так, то буває таке… До речі, як ви тут опинилися, щось нечутно було. Мабуть я ще й заснув трохи. Кажуть, одна голова то файно, а гарний співбесідник ще краще. Мене звуть…
- Можешь не называть своего имени, это не важно, да я и знаю его. А что касательно меня, то тем более не имеет значения звуки, сказанные кем-то, когда-то, чтобы одеть меня в понятную форму словесности.
- Жартуєш? І як же мене звуть?
- Отныне будем на «ты», убедил, Никита. Не стоит удивляться, я знаю, что ты скажешь. Лучше ответь, зачем ты здесь, зачем пришел? От чего пытаешься бежать, или наоборот, какой путь предстоит выбрать? А если не доверяешь мне, ответь на простой вопрос – где ты сейчас.
- Де я зараз? Це ж легко… Стривай… я пам*ятаю назву, он ті будиночки внизу, церква, башта… але чому в мене пропала впевненість що це Львів? А ні. Стривай, той квартал – точно Прага, я ні з чим її не сплутаю, це точно… Дивно, але звідки в Празі взятися даху, схожому чимось на… Лувр? Я заплутався. Щось мабуть сонце вплинуло, чи просто сходжу з розуму, так?
- Ха-ха. Не смеши меня. Ты сейчас сам себе доказал, что место – тоже неважно, понял? Важен только ты сам и то, что ты собираешься сделать, как поступить, что думаешь в данный момент и что тебя привело к такому состоянию. Откройся, расскажи. И я, может быть, смогу чем-то помочь. И не думай о том, где ты сейчас, как тебя зовут, или какое сегодня число.
- Але якщо ти знаєш моє ім*я, то мабуть знаєш, що я хочу тобі розказати?
- Знаю, не знаю - неважно. Я вижу, что нужно тебе – найти выход, хотя бы просто в монологе. Станет легче или нет - не скажу. Но попробовать стоит.
- По очах бачу, що ти також знаєш про мою подальшу згоду… Ну добре, хто б ти не був, я це дізнаюся потім…
- Именно, сейчас не время.
- Тоді слухай, все почалося ще навесні…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211201
Рубрика: Лірика
дата надходження 16.09.2010
автор: Quadro.Tony