О, Смерть, прийди в ту мить,
Коли в мені застигне кров!
Як пух вже з неба не летить
І серце хоче жити… знов!!
Втамуй ту біль, образу, сум
Що я зазнала за життя.
Убий в мені 100 тисяч дум,
Про суть і сенс всього буття..
Як не просила б я життя – убий…
Убий бажання його мати!
Як треба – серце теж розбий,
Воно не має за мене страждати.
Руки зв*яжи канатом із терну,
В тенета людські я вскочИла давно..
Ждуть муки мене, ви звете їх “infernal”,
Життя застаріло, ослабло воно..
Та, Смерть, ти побачивши це – не лякайся!
Не слухай безумних стривожених слів!
Прихилися до мене й скажи тихо «Покайся!
В забутті ти побачиш «8» жовтих полів…
Жовті лілії скрізь, вони вкриють дорогу
До Пекла чи Раю – ти сама обереш!
Та залиш мені зараз навіки тривогу,
Щасливі дні свої ніколи не вернеш!»
Скажи, щоб я була смілива й непокірна,
Та погляд непроглядний покинула вікам!
Щоб Ангелам була і Там, і Там я вірна,
Щоб не молилась «ідолу», не вірила богам..
Ти прийди з Неба, як тільки Ніч зійде,
Й більш не пізнаю хвилювання я,
Не хочу пощади коли ЧАС прийде,
Велика і могутня, пекельна Матінко моя!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211030
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.09.2010
автор: Доця Люцифера