Великі білі крила тяглися по землі..
Їх сльози вже змішались з каплями дощу..
Двері в Едем закрили їм, тоді
Один із них сказав: «Прошу!! Молю!!
Пробачте, Небеса, дурних Ваших дітей,
За те, що Ми не знали, як вогонь кувати..
Заберіть в Нас крила, бажання нових ідей.
Метеликам віддайте, навчіть їх літати!
Та Небо суворим було у той час..
Шуміло.. Гриміло.. І плакало з Ними..
«Довіри немає відтоді до Вас,
Як стали до болю людського німими..
Падуть Ваші крила, змарніє душа..
Та лице Ваше буде вічно щасливе..
Ідіть же по світу, рятуйте тіла
І лайте життя, бо воно в Вас примхливе!»
Так Небо сказало й забуло про Них,
Тужило, ридало… Кружляло у листі..
Бездомні Діти Неба, зорей палких..
Та враз тут людина взяла в руки кисті..
КладОвища, могили лягали на папір,
Але, чомусь, веселими тонами..
Картин було таких незлІчено, безмір!
І всі здавалися страшними казочками!
Однак художник мав свій біль, печаль..
Теж кинутий давно він Небесами..
І крил обрізаних, своїх, йому давно не жаль..
Та шрами на спині не гояться роками..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210931
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.09.2010
автор: Доця Люцифера