Воді не треба йти до неба, щоб з ним злитися…
небо саме розчиняється в ній,
вода стає бездонною, без краю і берега,
майже святою, глибокою і прекрасною…
Тобі не треба постійно бути поряд, адже ти і так є в мене: частинка тебе назавжди розчинилась в мені, і якщо прислухатись, відкидаючи весь шум і буденність, всі інші імена, означення й обличчя, події, рухи, інтонації, зупинки й щоденні новини – ти просто є, і вже це дає привід посміхатися…
Мені не потрібно постійно нагадувати про себе тобі: відчуваю, що я є у тебе, попри всі слова у підсумкових новинах, відстані, порожність хвилин та захламленість щоденним дріб’язком, повз дороги, обов’язки і погляди, стани і статуси, між рядками і листками календаря, десь там, у тебе, в тобі, я теж просто є.
Отак от. Зринає одна мить, коли цілковито тиша. Коли скрип сухої деревини не тривожить замріяні стрілки годинника, коли ніч забуває пригашувати по одній зорі у вікні на даху, … і застигає, заскочена наївною щирістю юного літа, що зродилось у розцвітті старого дерева. Ще слово, ще погляд, ще дрібка тиші – і проступає абсолют – простий і звичний до трему й дежавю. Поки інші щось згадують, снять, мріють, заварюють чай, посміхаються, закривають очі, пишуть смс’и, відмовляються жити чи жити за правилами, перевертаються з боку на бік, народжують дітей, годують тварин, перетягують ковдри, збирають квіти, закладають вибухівку, хочуть співати, не хочуть убивати, поки світ вмирає і народжується на долонях землі, поки світ є таким як є, ми розкриваємось настільки, що здатні вийнятись із себе, настільки,що, здавалось би, можемо все, не те що літати чи завіграшки спинити простір і лет часів, усе – ти ж розумієш… але із безміру комбінацій ми синхронно обираємо саме цю і мовчки ділимось собою навзаєм. Блискавка, повітряна легкість, Мікрокосм, вихлюпнутий через вінця однієї чаші в іншу… глибинно щиро і … мабуть, назавжди…
Залишається недосмакований політ. Не жага, не жар, які невідворотно накриває жалОбний холод попелу. А свіжість, срібно-сива повня, скошена трава, спів нічної води аж ген за брамою, і навіть сакральна мова каменю, за яким вода, така близька і зрозуміла. Мова Всесвіту – іншої не знають ні камінь, ні вода, ні вогонь, ні тиша. Як нам невідома зараз інша, ніж гранична, щирість… Тінь торкання до душі. Пригортання далі, ніж можливо. Крізь погляд, крізь електрику дотиків, крізь сутність нас… до загадкової посмішки Всесвіту за вікном у ніч.
У леті часопростору сплітаються проминання і грядуще, сни і візії, в аркан колом стають зорі і сонця найсправжніших днів – сумні й усміхнені, з’єднуються вогонь і дощ, злучаються бризки місяця й іскринки літа, … і я плачу в твоїх обіймах, отак просто і вперше,солоно і з терпкою насолодою бути собою… бути з тобою… просто бути… поки по підлозі, по стежках і аж на цвяшку місяця розкидані маски, кольорові окуляри і зайві одежі слів. І годинник плутає напрямки руху, і ми залишаємось на крок позаду свого завтра, і майже летимо в нове-тепер, найвічніше і минуче тут-і-зараз, як світанок в мокрих від роси долонях… Промовляєш до мене усміхненою мовою сонця… і ясніє світ. Лиш мить чистого Світла… хвилини, повернення і дороги втискаються в крапку її абсолюту.
І димний спадень обіймає малинове місто з усіма його недомовленостями і дійсностями, ці його руді, синьо-сиві й темногриві серпанки на шпилях і дахах, їх засинання, і пурпурові кучугурки туману над рікою… так, востаннє озирнувшись, день зворушено обіймає все небо.
І цей спадень, і ця крапка миті, і ми в ній – є всюди, і є завжди. Як дотик до Вічності.
І ніхто не озвучить Цього першим. ЦЕ просто є між нами тепер.
Наче складена з мозаїки доль, карта Вічності для двох…
05.08.2010, Reni ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=205975
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.08.2010
автор: Рені