В купальську ніч ватра палає.
Русалка бродить по полях.
Красуні серденько згорає,
бо губить душу сильний страх.
Бажання вбити й розіп"яти.
Усе лице тій розідрати,
що її милого тримає,
хоч зовсім його не кохає.
- Ох, Петре, Петре! Стид і срам!
І що ж, живеться добре вам?
На горі щастя будувати,
люди вже звикли так вчиняти.
(Продолжить)
Хоча, коханий, ти не вартий,
та соромно мені вертать!
мій батько - водяний упертий,
то ж краще зразу помирать.
І"мя русалчине це вмиє.
І думка ця русалку гріє!
І підбадьорює, й втішає.
Русалка вмерти затіває.
Бродила довго по лісах.
А ще в степу, і по полях.
Знайшла ту ватру аж на ранок.
Й присіла там стрічать світанок.
Люди давно вже розбрелись,
А тут два вуглика знайшлись.
Русалка дмухнула на них,
й таки вчинила тяжкий гріх.
Ту ватру знову запалила,
ще постояла, і ревіла.
І Бога прокляла, й людей.
Та й у вогонь стрибнула цей.
ЇЇ у лісі всі шукали,
коли знайшли - то поховали.
І мстити людям почали.
Ловили - й ноги догори.
І били їх, і лоскотали.
Та й про русалку все питали.
Так і питають по сей день.
Чи ж винуватця не вбачали?
Як вправду скажеш - відпускають.
А як ні... Усяк буває.
Тому, хто з почуттями грає,
Всевишній більш не пробачає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203535
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2010
автор: Даринка Квач