Якось мні у теплім сні,
мовив Фанфік кілька слів.
Точно нині я згадаю,
що сказати він хотів.
Щось про зло казав у світі.
про добро у синім квіті.
Про весну й про жарке літо.
Про пщеницю й стигле жито.
Розповів про жовте сонце,
про розгепані віконця.
Про загублені вітри,
що підскажуть де є ти.
Він сказав, як дім знаходить,
по зірках. Як місяць ходить
небосводом цілий день.
І хоча його не видко,
Бродить ледь не цілі сутки.
Ніч як ніч, і день як день.
Фанфік мудрий, хоч і юний.
Знає, що, почім і де.
І хоча я був вже сонний,
пригадав куди він йде.
І я спитав, як там на небі?
Чи спекотно в гадськім пеклі?
і хоч кріпко я стою,
чи буду потім я в раю?
"Пекло наземне - його люди творять.
Рай треба шукати - воно того стоїть.
Люди творці та життям управляють.
Тільки не всі це бачать та знають."
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201994
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.07.2010
автор: Даринка Квач