Останній козак

Присвячується  героям  Берестецької  битви  1651  року  

У  знічених,  розгублених  заплавах  стихав  поклик  його  непіддатливої  душі,  що  озивається  в  мені  через  віки,  бо,  може,  то  душа  мого  кревного  пращура  -  стельмаха,  теслі  чи  огородника.  Ніби  спалах  болотної  твані  -  на  його  шкарубкому  обличчі,  обвітреному  хвищами  війни.  
   Ти  оживаєш  у  мені,  незламносте  мого  прапрадіда,  на  тернистих  путівцях  мого  гінкого  рубікону  -  між  двадцятим  і  двадцять  першим  століттям.  Вода  Пляшівки  навік  солонава  сукровицею  його  тіла,  очерети  -  мовби  списи  його  одчайдушності.  Ми  всі  відживляємо  душі  клейнодами  козацьких  одностроїв  -  не  блаватами  й  кармазинами,  а  сірими  жупанами  й  черкесками,  довгополими  киреями  й  смушевими  шапками-бирками...  
   Моя  душа  розпачливо  гойднулася  в  тому  кільканадцять  разів  простріленому  човні,  за  краєм  якого  він  пробував  сховатися.  Кулі  з  аркебузів,  навіть  із  куцих  бандолетів  протинали  старе  дубовище  нещадимо.  
   Кінчався  порох  у  його  обпаленому  безустанною  пальбою  козацькому  мушкеті  -  як  далекий  відгомін  липневої  грози.  Був  понеділок,  день  нещасливий...  
   І  були  почуття,  збурунені  запальною  вдачею,  волею  нескореності.  І  була  під  рукою  коса,  якою  він  колись  стільки  духмяно-запаморочливих  трав  поклав  у  валки.  О,  як  вона  йому  співала  росистими  мрійливими  ранками.  
   А  може,  почуття  запаморочення  від  невідворотності  того,  що  незабаром  станеться?  Тепер  цій  косі  судилася  інша  пісня,  схожа  на  розпачливе  голосіння,  бо  кожний  змах  кісся  -  і,  зойкнувши,  репається  кривавою  рінню  розкучмана  голова  нападника.  
   В  одінні  чистих  небес,  мов  на  сповіді,  був  він  начеб  непідвладний  ужаленню  куль.  Цебеніли  масні  цівки  з  десятка  ран,  а  він  бився.  
   Затято,  знетямлено...  
   Вже  й  король  нагодився  до  того  незвичайного  поєдинку,  наказав  гукнути,  що  дарує  відчайдухові  життя,  аби  лиш  не  пручався  і  смиренно  здався.  
   Здатися?  Вся  б  окрадена  земля  здригнулася  й  розверзлася,  якби  долю  його  знадили  брязкальцями  неволі.  Крикнув  понад  віки:  "Ліпше  вмерти,  як  личить  козакові,  ніж  чекати  милості  від  ворогів!"  Їх  там  триста  вже  поцяткували  своїми  тілами  поверхню  твані.  
   Він  бачив  вістря  списа,  мов  суворий  припис  неминучості,  але  вже  хтось  вищий  поклав  вольовиту  руку  йому  на  серце  -  і  втамував  біль  роз'ятрених  ран.  
   Якими  птахами  пролинете  ви,  співці-кобзарі,  над  небачено  збуруненими  баговиннями,  щоб  уздріти  цю  доблесть,  якими  піснями  озвуться  віщі  ваші  крила  струн?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200342
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 10.07.2010
автор: ЯЩУК Володимир