Весна сягнула путівців,
і забриніли небоструни-
це птахи з вирію вернулись,
щоб засвітити струни ці.
Глибока нетутешня синь
тріпоче в погляду на денці -
так повінь сонця і весни
лелітками прошила день цей.
Ще сніг зірвався якось раз-
труснуло небо сіру хустку,
і під ногами кожен страз
обледенілим зойкнув хрустом.
Немов останній зимосхлип
приречено пірнув у лози,
щоб там пролить холодні сльози
в пушинки котиків рясних.
А в поміжгір’ї і ярах,
межи дерев, що на осонні
голівки підіймають сонні
такі тендітні, просто ах!-
підсніжники і сон-трава,
і мати-мачухи віночки...
Святкову, вишиту сорочку
земля поволі одяга.
Від соку дзвінко дозріва
дерев урочиста напруга:
ось перша бруньочка і друга
вологий ротик розкрива.
За ними вибухом рясним
проснеться зелень дрібнолиста,
і все довкілля урочисто-
зеленим спалахом весни.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199560
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.07.2010
автор: Omega