ЛІТО У САМЕРСІТІ ( або гарний початок касового триллера)

Було  літо.  Сонце  заливало  все.  Воно  було  сліпучо-біле,  якесь  наче  радіоактивне,  навіть  їдке  і  нещадне,  світило,  наперекір  усьому,  що  відбувалося  навколо.  Воно  добре  знало  свою  справу  у  Галактиці.  А  в  його  ультрафіолетових  променях  відбувалося  те,  що  називається  «життям»,  біологічним  процессом,  який  неминуче  має  свій  кінець,  але  якого  ніби  і  непомітно  неозброєним  оком.
«Боже,  як  гаряче  сьогодні»,-  думав  Вінсент.  Так  думав  не  тільки  один  він.  Люди  у  чорному  розміреним  кроком  ішли  на  міський  цвинтар,  який  щороку  розростався  і  вздовж,  і  вшир,  а  все  тому,  що  в  нашій  Сонячній  системі  всі  люди  потім  потрапляли  сюди.  Сонце  ж  залишалося  світити  іншим  у  цьому  невеличкому  провінційному  містечку  Самерсіті,  що  потопало  у  зелені  старих  платанів,  лип  і  магнолій.  Ейпріл  так  любила  це  літнє  містечко.  Його    люблять  всі  жителі.  Будиночки  тут  наче  іграшкові,  з  розцяцькованими  квітами  у  вазонках  підвіконнями  і  балконами,  з  різнокольоровими  дахами:  червоними,  зеленими,  синіми…  І  обов'язково  біля  кожного  будинку    -  срібні  стрункі  ялиночки.  Їх  садили  для  того,  щоб  коли  у  «літнє»  містечко  все  ж  приходила  зима  –  прикрашати  яскравими  гірляндами  світел  на  Різдво.  Але…  Під  балконом,  чи  поруч  з  маленьким  басейником,  –  садили  якесь  фруктове  дерево,  одне.  Його  доглядали,  ним  пишалися  і  леліяли.  Це  могла  бути  груша,  слива,  чи  яблуня.  А  коли  плоди  на  дереві  достигали,  -  горді  господарі  хвалилися  сусідам  вирощеним  урожаєм.  Влаштовували  пікніки  і  частували  фруктами,  виставляли  їх  в  кошиках  та  продаж,  за  символічну  ціну,  так,  заради  свого  задоволення.  Ейпріл  також  так  робила.  В  них  на  подвір’ї  росла  груша.  Грушки  дозрівали  у  серпні.  І  зараз  вже  був  серпень.  Грушки  рум’янили  щоки,  все  більше  набирали  солодкого  смаку  і  пахли,  пахли.
Цвинтар  у  містечку  мав  дуже  гарне  розташування.  Він  був  на  березі  озера.  Місце  було  мальовниче.  Рівнина,  де    видно  з  одного  боку  дзеркальне  плесо  голубого-голубого  озера,  що  було  місцевою  гордістю,  а  з  іншого  боку  –  невеликий    лісок,  який  щороку  зменшувався,  бо  на  нього  наступав  цвинтар.  
   Люди  у  чорному  з  квітами  прийшли  сюди  звичайно  ж  на  похорон.  При  вході  на  брамі  їх  зустрів  надпис,  який  трохи  стерся  дощами  і  вигорів  на  сонці:  «Ми  тут  є,  і  ви  тут  будете».  Кожен  читав  цей  надпис  і  на  обличчі  з’являлася  печаль  і  думки  про  неминуче  селялися  у  потаємних  лабіринтах  мозку.  
       Вінсент  міцніше  стиснув  маленьку  спітнілу  і  холодну  руку  Вена,  його  одинадцятирічного  сина,  якого  звали  насправді  Стівен.  Але  коли  він  починав  тільки  говорити,  то  своє  ім’я  вимовляв,  як  Вен.  От  так  хлопчика  і  стали  називати  рідні  і    друзі.  Так  його  називала  Ейпріл,  його  мати…
Вінсент,  високий  блондин,  ішов  з  малим  відразу  за  священником,  поруч  його  тітка  Леопольда  і  дядько  Арнольд,  сестра  Стефі  і  ї,ї  молодий  на  вигляд,  спортивної  статури  чоловік,  Рей.  А  далі  –  співробітники,  друзі,  дехто  з  сусідів,-  старенька  італійка  тітонька  Джи  і  її  глухий  чоловік  Піно.  Їм  було  багато  років,  але  вони  нікому  не  говорили  скільки.  Жили  щасливо,  як  голуби.  Свій  будиночок  будували  на  вулиці  Лінден  після  весілля,  яке  було  не  відомо  коли,  давно,  давно.  Судячи  з  того,  що  яблуня,  посаджена  ними  під  балконом,  з  якої  вони  рвали  яблука  просто  не  виходячи  їз  спальні,  -  цієї  весни  всохла  і  вже  не  зацвіла,-  це  було  справді  давно.  За  Джи  і  Піно  ішла  сусідка  із  будинку,  що  був  зліва  від  будинку  Спрінгів  –  красуня,  блондинка  Ен,  яка  нещодавно  розлучилася  з  своїм  чоловіком,  чи  він  з  нею?  Хто  зна.  Тепер  вона  погарнішала,  купила  нове  «Шевролє»  і  змінила  роботу,  мабуть,  на  більш  престижну,  бо  зранку  виходила  з  будинку  щоразу  у  новому  костюмі  з  елегантною  сумочкою,  в  панчохах  під  колір  одягу  і  у  мештах  на  високих  підборах.  Розлучення  пішло  їй,  як  видно,  на  користь.  Вона  часто  раніше  було  кричала  з  заквітчаного  балкону  до  свого  красунчика  Кена,  який  нервово  з  поспіхом  сідав  в  автомобіль:
«  Ти  любиш  тільки  чай    ,  пай  і  свою  «Шевролє!».  Кен  газував,  і  залишаючи  на  а  сфальті  тільки  чорні  відбитки  коліс,  зчезав  за  рогом  вілиці  Крествуд.  Ен  нервово,  з  гуркотом  зачиняла  балконні  двері.  Цю  сценку  спостерігали  сусіди  майже  щодня,  десь  о  сьомій  вечора.  Але  тепер  все  змінилося.  Стареньким  Джи  і  Піно  не  було  за  ким  спостерігати.  Вони  завели  песика-  фокстер’єра,  і  назвали  його  Шін.  
     Тим  часом  похоронна  процесія  розходилася,  хто  куди,  подавали  руку  Вінсенту,  гладили  по  голові  білявого  Вена,  плескали  його  по  плечі.  На  цвинтарі  знову  стало  пусто,  але  вже  не  так  сумно,-  не  було  людей  у  чорному.  Лише  сонце,  ялинки,  зелена  свіжопідстрижена  трава,  яку  тут  дуже  пильнує  муніципальна  влада,  і  голубе  плесо  озера  вдалині.  Якби  не  чорні,  білі,  бронзові  плити  в  траві  50  на  50,  то  ніхто  б  і  не  провірив,  що  це  не  парк,  а  кладовище.  
           Вінсент  не  хотів  залишатися  в  будинку  сам  з  Веном.  В  ньму  тепер  було  дуже  пусто.  Вже  тиждень  він  не  поливав  квітів,  не  стриг  траву,  не  рвав  грушок,  що  падали  просто  у  басейн.  Він  не  спав,  не  їв,  він  не  думав  і  майже  не  розмовляв.  Він  ще  не  усвідомив  всього  того,  що  сталося.  Здається,  він  вчора  був  на  роботі,  просив  відпустку,  йому  дали.  На  два  тижні.  Вони  планували  з  Ейпріл  цього  літа  полетіти  до  Мельбурна.  Вен  хотів  побачити  кенгуру.  Все  було  б  добре,  якби  не  сталося  те,  що  сталося.  Вінсент  не  хотів  про  це  думати,  він  боявся,  що  може  просто  з’їхати  з  глузду.  Він  боявся  за  Вена,  з  ким  тоді  залишиться  син?  Він  не  довірить  його  дивакуватій  тітоньці  Арнольді,  звихнутій  на  правилах  доброго  тону,  етикеті,  серіалах,  моді  50-х  і  дитективних  романах.  Дядечко  Арнольд,  професор  біології,  тепер  на  емеритурі,  продовжує  свої  досліди  з  метеликами,  виводить  новий  їх  вид.  А  сестра  Стефі,  щойно  в  сорок  вийшла  заміж,  за    молодшого  за  неї  на  десять  років,  тренера  з  плавання  Рея.  То  ж  тепер  цілком  зайнята  ним  і  собою.  Вона  щороку  робить  собі  пластичну  операцію  і  щоразу  у  іншій  клініці.  На  пошуки  нового  хірурга,  клініки,  оцінювання  її  рейтингу,  вивчення  відозв  про  попередні  операції  проведені  тим,  чи  іншим  хірургом,    іде  майже  весь  її  час.  Тим  паче,  що  вона  працює  у  гардеробі  місцевого  драматичного  театру,  де  колись  працювала  професійною  актрисою.  Але  вистав  ставало  все  менше,  а  артисти  пороз’їздидися  у  пошуках  нової  роботи.

-  Ну,  що  ж,  -  гарний  вийде  сценарій  з  Вашого  роману,  бачу,  бачу.  Старий  бувалий  кінорежисер,  якого  звали  Джо,  підняв  голову  на  Джесіку  і  дивився  на  неї  вицвілими  голубими  очима  з-під  блискучих  скелець  окулярів.
-  Ви  молодчина,  гарний  початок  триллера,  спокійний,  не  насторожує.  В  цьому  і  сіль…  А  тоді  таке  почнеться!  Похвально,  похвально.
Джесіка  витягла  із  сумочки  грушку,  велику,  з  правильною  овальною  досконалою  фомою,  як  фігура  у  міру  повної  жінки,  подала  з  усмішкою  старому  Джо.  Він  загадково  усміхнувся,  похитав  головою,  потер  руки  і  сказав:
-  Ось,  з  цього  і  почнеться...
Він  узяв  грушку,  видихнув  повітря,  відкусив.  Сік  приснув  йому  на  модну  краватку  від  Кассіні.  Джо  не  звернув  на  це  уваги.
-  Солодка,  -  сказав  він,  -  знаєш  Дже,  я  запрошу  на  головну  роль  красуньчика  Лу  і  мільйони  покидьків  будуть  набиватися  у  кінотеатри.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198169
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.06.2010
автор: Лана Сянська