«Кто за лето не сделался богат,
хозяином себе уже не станет.»
Р. М. Рільке.
1.
Старий смуток вглядається
В терикони.
Він довго йшов
До своєї Саур-могили.
З дитинства...
Ріс і болів, щоб спочити
Під сонцем.
Вклонилися соняшники –
Йому надто жовто...
Мабуть, зросте тут
Насінням трави
Серед степу:
Вагомо і тихо...
2.
Час, заглиблений в себе
Заснув посеред літа.
Впав навколішки
І довго плакав вві сні
Перед соняшниками.
Мовчать терикони.
Пісні...
Спокій серед життя,
Як озеро,
Пливе і всміхається:
На спомин – назавжди.
3.
Роздерлося простирадло неба
Від спалаху блискавки
І вирвався регіт грому...
Напруга повисла, як птаха,
І хлопає хмарами-крильми, -
Допоки зелень не стихне
У вологих пестощах зливи.
Ця напруга не змовкне:
Добреде до порогу сутінок
І стане моєю тривогою.
Тільки безсмертник
Змовчить у своїм фіолеті,
Ніби знає, нащо
Ці грози.
4.
Дикий дзвін цвіркунів
аплодує виходу Місяця –
Північ.
Переді мною лиш плесо
сухої темряви –
незбагненне поле
чужої свободи.
І трави…
Мої сподівання нуртують
в задусі
і рвуться надією вгору.
Та їх зустрічають зорі –
втомлені човни
буденно-важкого неба.
5.
Зашторене денною спекою
Небо вляглося
На спину обрію,
Й повіяло спокоєм.
Лише маленька пташка
На абрикосовому дереві
Вперто нанизує тишу
На голос-нитку.
Вечір іде прохолодою
З саду,
І накидає шаль-павутинку
на плечі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=195283
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.06.2010
автор: Рися