Я, як вода, зараз…
Я цілком прозора – стерто пам’ять, стерто плями обрАз і спогадів. І видно все зсередини. Очі – видима частина прозорої, відкритої знову душі…
Стало легко, так весняно-невагомо, і я … спрозоріла.
І немає нічого – ні поганого, ні доброго…
Ні кольору, ні запаху. Ані смаку, хоча в цьому я не впевнена– нехай стверджує той, хто зважиться і спроможеться скуштувати.
Оновившись, чиста. Іде дощ, і я сумуватиму з ним, почуваючись цим дощем, вбираючи його сутність долонями, наповнюючись ним по вінця посмішки ... без підтектсту.
Торкаючись старої бруківки, відчуватиму її древність, її втомувід вічного поспіху – людей, подій, часу… підставляючи розкриті долоні краплинам із неба, ставатиму сама дощем, проливатимусь на когось прохолодою і неочікуваністю.
Ставатиму дощем, цим тихим сумом, що змиватиме поганий настрій, тривожні думки, старі Образи і обрАзи, напува життям загрубілі шрами, повертає голос, потрібні слова і посмішки на пошерхлі губи. Повертає свіжість, чистоту, Всесвіт- у єдиній краплині…
Крізь мене засяє сонячне проміння, за хвильку знову засміється світ переливами струмків між запилюженими шрамами на вичовганій бруківці. За мною стане веселка, і зблисне розбите скло, дзеркала зітхнуть на захід дня, навіть змоклі викинуті листи посміхнуться, плекаючи надію висохнути і бути віднайденими та прочитаними. Відживе, розпуститься зелено надія, як нове, незнане літо…
Я вода. Тектиму повз тебе, крізь і скрізь, залишатимусь у долонях, на віях, замерзатиму від холоду наодинці, але буду однаково чудовою – завмиратиму тендітною сніжинкою, що чекатиме теплого дотику, здатного відродити крижинку до життя, від якого знову я жива – сльозинка, дощинка, крізь яку гляне сонце, і всміхнеться вікнам, мокрому листю, потемнілому асфальтові, і навіть каламутним калюжам, точно всміхнеться, і побачиш: за мною вигне спину мрія-веселка, бо крізь мене світ і справді кольоровий. Я ж - вода – крихітна краплинка, в якій, коли захочеш, вміститься цілий Всесвіт. Живи!...
P.S.
Не вір мені. Моїй тихій податливій текучості, ілюзії спокою і гармонії в моїм шепоті поміж думок і сутінків. Вода – сила багатьох краплин, а отже – багатьох Всесвітів.
Не вір мені. Вода стає зливою, стихією, потопом, вона руйнує без розбору, вона змиває все, що створила, що зросло з її життєдайності.
Вона ж і плаче потім тихо між камінням на руїнах, поки виплекані нею почуття зеленіють, пустивши коріння глибоко і живлячись слізьми дощу, моїми слізьми…
Не наближайся. Вода це шторм, це непередбачуваність і безконтрольність, це змивання, руйнування. Невідчитана таємниця, яка повсякчас може здаватися розгаданою. То безум стихій, уламки днів і спогадів. Колись вони спрозоріють і все всміхатиметься знову. Змивши все, що стається тут і зараз.
Не вір воді.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193356
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.06.2010
автор: Рені