П’єса у чотирьох діях
Єси присвячується двом письменникам, що творили на Полтавщині нашій безмежній – І.Котляревському та М.Гоголю. Бо ж дарують вони натхнення і нинішнім поколінням, і прийдешнім.
Головні герої:
Мар’яна – донька місцевих вельмож. Пихата дівка, яка одначе потоваришувала з місцевою сиротиною.
Олена – Кравчиня, яка сиротиною виросла, сиротиною і померла.
Нечистий – він же Лукавий.
Максим – звичайний холоп, закоханий у пані Мар’яну.
Пані – мати Мар’яни.
Повитуха – знахарка, совітниця диявола.
Дія І
Сцена І
Садок квітучий, гуляють по ньому дві дівчини. Одна гарна, світлолиця, красиво зодягнена, а інша – вбога така, у потертих лахміттях. І ведуть вони поміж собою мову цікаву. Прислухаємося й ми до них.
Мар’яна: Ох, Оленко. Сил моїх вже немає. Батьки мені пана одного сватають. А він гидкий такий. Погано стає лише від однієї думки про нього, а як з цим ще й жити можна - я зовсім не знаю.
Олена: Мар’янко, пані хочуть, щоб тобі жилося добре, піклуються. Так добре, коли є кому про тебе дбати. Цінуй це.
Мар’яна: Про гаманці вони свої дбають, а не про мене! Шлюб цей гроші зичить, а не щастя. А я на таких умовах не хочу!
Замовкають. Олена згадує про Максима, якого вже декілька років кохає безмежно, і питання одне таки злітає у неї з язика.
Олена: Мар’янко, а це правда, що Максим до тебе вчора свататися приходив, а ти йому відкоша дала?
Мар’яна: (задоволено гигоче) Ще б пак! Я йому такого файного гарбуза печеного на голову зодягнула – над ним ще довго люди сміх триматимуть. Дістав він мене своєю любов’ю. Думала, що після цього відстане, та де там. Та чула я від повитухи строї, що отаке от кохання непотрібне можна дияволу продати. І навіть знаю, як ритуал виклику проводити. Втім, це я і зроблю.
Олена злякано відсахується і починає вмовляти Мар’яну не робити цього.
Олена: Мар’яно, невже тобі зовсім не шкода його душеньки пропащої, своїм коханням згубленої? Невже серденько твоє своєї провини не почуває? Невже душенька не говорить, що вчинок твій невірний і жодним згадкам та проявам логіки не підпорядкований?
Мар’яна: Олено, облиш свою мову таку. Чому ти так сваришся? Мене бентежить твій тон нелагідний.
Олена: Я не можу взяти до тями, як ти таке вчинити можеш? Максим – хлопець гарний. Кохає тебе безмежно, а ти йому вже смерть у диявола занотувала? І його, і свою душеньку занапастиш! Відречися від цієї затії, доки не пізно! Господом Богом заклинаю тебе – відречися!
Мар’яна: Я чинитиму так, як вважатиму за потрібне! І мені дуже шкода, що ти – моя ліпша подруга, берегиня мого тепла душевного, мене не розумієш. Колись візьмеш до тямки мотивацію цього мого вчинку і стане тобі гірко за поведінку таку твою негідну. А наразі, бувай здорова.
Мар’яна встає з лавки і йде геть. Олена кричить їй навздогін:
Олена: Я не дозволю тобі цього зробити! Чуєш?! Не дозволю!
Мар’яна: (здалеку) Наче тебе хтось питатиме…
Олена залишається одна. Починає роздумувати вголос.
Олена: Ну як же, Господенько, людська душа має затвердіти до такого стану адського, даби дозволити совісті людській, продати душеньку свою лукавому за копійки, чи й того більше – кохання милого свого.
Прихиляється сумно до молодої черешеньки і починає співати:
Олена: Любов моя, печаль моя. Букет зів’ялий плаче на столі. Цей дивний сон, далекий сон.
Моменти щастя швидко так біжать.
Цим душу лічиш, чи знову кличеш,
Коли вже так – то ліпше відпусти.
Цим душу лічиш, чи знову кличеш,
Коли вже так – за всі гріхи прости.
Змахує рукою сльозинку з щоки, але продовжує співати.
Олена:Любов не з нами.
Печаль – й устами…
І біль минеться,
Як сон зітреться.
Любов згубили.
Хоч й не хотіли.
Тепер нарізно нам в світі тісно.
Любов.
Кінець сцени.
Сцена 2
Кімната. Мар’яна вимальовує руни крейдою на підлозі. Перед нею стілець, на ньому два дзеркала і старезна книга у шкіряній потертій палітурці.
Мар’яна: Любить він мене, бачите… Навіщо мені здався цей обносок у чоботах нечищених? Кому він взагалі потрібен? Якою ж дурною має бути баба, щоб повестися на оце. І Олена теж дурна. Та може зрозуміє колись. А ні – то її особистісні проблеми. То чи мають вони взагалі мене займати? Отримаю гроші від Нечистого – подарую їй сорочку вишиту, та хустину у квітах з червоним намистом. Може тоді простішою стане та припинить піддіставати мене?
Мар’яна, щось бормочучи про Олену, виставляє дзеркала на стільці у вигляді тунелю, освіщає їх свічками, попередньо їх запаливши та, завісивши ікони, починає читати замовляння з книги:
Мар’яна: кровь от крови моей.
Плоть от плоти моей.
Душу дьяволу отдам.
Сердце дьяволу продам.
Приди!
Закінчивши замовляння читати, дівчина мокає руки у загодя підготовлену воду і прикладає долоні до дзеркал. В цей же момент у неї за спиною з’являється високий статурний чоловік, лице якого закриває чорний каптур.
Нечистий: Чи кликала ти мене, дівчино красна? Чи можеш запропонувати мені щось варте? Ціна і оплата високими будуть!
Мар’яна злякано відсахується. Одне з дзеркал падає і розбивається.
Мар’яна: Чи дійсно ти є тим, за кого видаєш себе? Чи той ти, кого я чекаю?
Нечистий дозволяє Мар’яні поцілувати свої руки. Після цього промовляє:
Нечистий: Я маю багато імен. І бував усюди. Я знаю все і все бачу. Я даю людям те, чого вони хочуть і отримую те, що може згодитися мені. У вашому народі звуся Дияволом, або Нечистим. Давно ж ти мене кличеш, давно зазиваєш, Мар’яно. І знаю навіщо. Чи дійсно ти готова віддати мені любов судженого свого, Максима? Те, що віддаси – більше не повернеш. Це один із пунктів нашої домовленості.
Мар’яна: Нащо мені такий суджений здався? Ні двора, ні кола. На любов його багато не проживеш. Набридло мені у батьків на шиї сидіти, а у злидні я не хочу. Батько мене вже кожним шматком хліба попрікає, а мати й вступитися не хочуть. Чи то не можуть.
Нечистий: Чи готова змиритися з тим, що пропащого більше не буде поруч?!
Мар’яна: Баба з воза – кобилі легше.
Нечистий: Не простить він тебе...
Мар’яна: А мені не потрібно його прощення. Все одно я у Раю виноград їстиму, а він у Пеклі чортам спини чухатиме. (сміється)
Нечистий: Та хіба до Раю тебе візьмуть? Зрада – то ж теж гріх.
Мар’яна: Хто він мені такий, щоб я його зраджувала? Сват чи брат? А у Рай я потраплю. Бог – він милосердний. Перед смертю помолюся – все відпустить. Та й коли то буде. Життя гарного зараз хочеться.
Нечистий: Мудра ти дівчино, Мар’яно. Дуже мудра. Люблю таких обдаровувати. Чи готова ти договір кровію скріпити?
Мар’яна: Готова.
Нечистий протягує дівчині ножа. Вона надрізає свою долоню і прикладає до пергаменту з угодою.
Нечистий: Чекатиму хлопця твого, як сонце зайде, побіля озера Солоного, на березі лівому. Там його і заберу. А коли не виконаєш умови домовленості – спопелю тебе для початку, а потім горітимеш вічність у найвіддаленіших колах Пекла.
На цих словах, Нечистий загортається у плащ і зникає.
Кінець сцени.
Сцена 3
Все у тому ж садку, де черешні ще спіють.
Мар’яна: Максиме! Максиме!
Максим: Мар’янко! Мила моя! Серденько моє. Невже то є ти?!
Мар’яна затискає йому пальчиком губи, не даючи мовити й слова далі.
Мар’яна: Чекатиму тебе, милий мій, цього вечора на лівому березі того озерця, де вперше очима зустрілися. А спізнишся – більше ніколи мене не побачиш, серденько. І вік нам з тобою не любитися.
Мар’яна тікає з садка.
Кінець сцени.
Дія ІІ
Сцена 4
Мар’яна та Олена сидять на лавці у хаті біленькій, що Мар’янчиним батькам належить.
Мар’яна: Оленко, не сердься на мене.
Олена: От коли припиниш дурниці усілякі робити – тоді і сердитися не буду.
Мар’яна: Не буду я більше, Оленко. Їй-богу не буду.
Олена озирається по сторонам і помічає завішені ікони, які Мар’яна приймала, коли з Нечистим говорила.
Олена: Мар’яно, а чого це у тебе образи хустками позавішувані? Чи ти часом не…
Мар’яна: Оленко, так! Ти не повіриш, та я зувочера з Нечистим спілкувалася!
Олена: (злякано відсахується) Що ж ти робиш, дурненька?! Що ж ти накоїла?! Господи! Господи! Що ж ти накоїла!!! (поспішно знімає хустки)
Олена падає на коліна перед образами, протягує руки до неба, і плаче, і молиться, і поклони перед іконами б’є.
Олена: Господи милостивий! Прости ж бо ти її за дурість людськую! Та очисти Мар’янчину душу від спокус та хитрощів лукавого!
Мар’яна кидає в Олену хустку, щойно зняту з голови і говорить гнівно:
Мар’яна: Та якась ти неначе дурнувата сьогодні! Годі отам перед Богом кривлятися! Нікому твоє кривляння не потрібне. Щоб ти собі не думала, і як би погано до цього не поставилася, а на заході сонця біля озера Максим віддасть своє кохання недалеке Нечистому, а я гроші отримаю і більше ніколи не буду скарг батьківських слухати та залицянь цього прихвосня терпіти!
Олена хапає Мар’яну за плечі і починає трясти її з боку в бік.
Олена: Схаменися! Заради усіх святих – схаменися! Благаю тебе!
Мар’яна відштовхує Олену та йде до виходу, говорячи на ходу:
Мар’яна: Йди до диявола, селючка. Я знаю, що роблю.
Кінець сцени.
Сцена 5
Олена залишається одна. Деякий час гірко плаче та молиться. Потім вмивається та й говорить сама до себе:
Олена: Ох, Максиме, Максиме! Голубе мій! Очі твої яснії таки зжили мене зі світу. Підлість жорстока меж не знає. Згубила тебе моя душенька споріднена, а мене – кохання продажне. Та не дозволю я тобі, соколе сизий, згинути у Пеклі проклятому. Бо не буде мені життя без тебе – ні на сему світі, ні на тому.
Чуються вигуки знадвору:
Максим: Мар’яно! Мар’яно!
Олена швиденько втирається рукавом, щоб він її сліз не побачив. До світлиці заходить Максим.
Максим: Мар’янко! (помічає Олену) Оленко, а ти що робиш тутечки? І де Мар’янка?
Олена: Та ми гомоніли осьде з нею, а потім її мати погукали. Певно, битимуть за загублену запозавчора хустинку.
Максим: Що ж вони за люди такі? Так за шмат тканини лаяти… Оленко, а що з тобою? Ти неначе плакала, чи що? Сталося щось?
Олена: Боже збав! Ні, Максиме, добре все. Втомилася просто дуже. Всю ніч пані Ганні плаття шила.
Максим: Гляди мені. Образить хтось – лише скажи. Провчу проклятого за сльози дівочі. Зі світу гада такого зживу. Ну то певно я буду йти. Діла ще якіся є.
Йде. Оленка зупиняє його на порозі.
Олена: Максиме! Мар’янка просила сказати тобі, що вона ввечері не зможе побачитись із тобою. Її мати наказали. З хати не випускають.
Максим: Що ж ти одразу не сказала мені?
Олена: Та я заледве не забула. Прости мене за розхлябаність, Максиме.
Максим: То нічого. Не сумуй, Оленко. А Мар’яні вітання передавай.
Максим йде геть.
Олена: Хвала Господу! Таки зможу вберегти від нещасливої долі свого милого. Та треба висповідатися дьякові, такий-бо гріх на душу беру.
Кінець сцени
Дія ІІІ
Сцена 6
Олена стоїть на березі озера. Навколо жодної живої душі. Стемніло.
Олена: Ну ось і все. Скінчилися мої літа молодії, житіє богобоязливе. Прости мене, боже, за звернення до лукавого, та немає у мене виходу іншого. Коханого ж бо треба рятувати. А без нього мені і так світ немилий.
Помічає на віддалі силует у довгому плащі з каптуром.
Олена: Все життя хрестилася та образи цілувала, людей уважала, а тепер от мучитимусь у Пеклі. Та, певно, так має бути. Така моя доля. Така доля.
Оленка тяжко зітхає і йде до постаті у каптурі.
Олена: Перепрошую вас, пане. Та чи можу я поставити вам одне питання?
Нечистий: Можеш. От тільки знаю я все, про що ти хочеш питати. І причину твого візиту знаю. Будеш за пропащого просити.
Олена: Буду. І прошу. І благаю. Облиште милого! Нехай спокійно свій вік доживає.
Нечистий: Е, ні! Не вийде. Угода є угода. Єсть бумага, єсть пєчать, кровію скріплена. Є любов, яка від неука перейде до мене. А я вже там опріділюся, що з нею робити.
Олена: Та чи можу я проглянути документ?
Нечистий: Пані не довіряють мені? Ну то добре. Нехай так. (дістає пергамент) Не певен, що ти зрозумієш, ба ти ж неписьменна. Але на буквочки подивитися дам. Гляди: ось тобі красним по чорному написано:вона дарує мені кохання холопа свого, а я за це їй даю сундук карбованців золотих.
Олена: Так це ж виходить, що Максима, соколика мого, до Пекла заберуть? Візьміть мене замість нього! Най краще я буду мучитись, аніж він! (промовляє до себе) Просити б ніколи не просила б у нечистого, та життя штовхає на це і від боженьки заступу немає.
Нечистий: Та навіщо ти мені здалася? Душа твоя віруюча. Не місце тобі у краях наших. Ступай додому, а я краще до Марії навідаюся. Вона умови договору не виконала – тепера отримає своє.
Олена: Не займай її, дияволе. Це я Максимові завадила. Я любити його буду вічно, бо милішого на світі немає – ні у Пеклі, ні у Раю.
Нечистий: Ех, люди, люди. Кропіткі мурахи. Не залишилося у вас вже нічого святого. Жадібним люд стає, сповненим егоїзму. Той – кумів так проклинає поза очі, що неборак – чистісінький, як вода дощовая, потрапивши під владу мою по приходу Смерті, тільки й дума та гадає, за які такі провини його до Пекла опреділили. Інший – краде все життя та люд дурить, за ним чорти від його народження хороводами ходять, гопак у нього на голові та плечах вибивають. Пляшку у одній його руці, люльку – у іншій притримують. І щасливо його житіє минає, і багато його поля родять, і солодке ж м'ясо у його худобини. Бо лише такий люд, відкинувши різні пересуди, може дозволити собі бути вільним у власних бажаннях. А потім йому достатньо один разочок до церкви перед смертю навідатися – все. Бог же у вас такий милосердний, такий милосердний! Бодай би його святі вхопили! Якщо ж у вас боженька такий добрий, то чому не до нього ви йдете з різними проханнями, а до мене? Чому він на молитви ваші не зважає, га?
Нечистий намагається зазирнути Олені в лице. Вона продовжує мовчати.
Нечистий: Мовчиш? Мовчиш. Ба сама відповіді на це питання не знаєш, хоча все життя шукаєш її. І Бога шукаєш. І навіть коли молишся на колінах перед образами, у глибинах душі сумніваєшся, чи чує він тебе.
Олена: Хватить! Хватить іздіватися надо мною. Неправда все те, що ви говорите. Неправда.
Нечистий: Добро. Коли неправда, то чого ти до мене прийшла, а не до свого любого боженьки?
Олена: Сюди прийшла, ба від дьяка знаю, що не може Господь угоди розірвати, що була укладена між смертним та дияволом.
Нечистий задоволено хмикає.
Олена: То чи пристанете ви на пропозицію мою?
Нечистий: Ач ти яка настирна! (сам до себе) Якщо вже Бог дозволяє собі моїх гавриків забирати, то чому я не можу собі дозволити забрати його?
Деякий час пристально розглядає Олену, потім говорить їй:
Нечистий: Ну і що ти готова мені за холопа віддати?
Олена: Своє кохання до нього.
Нечистий: (морщиться) Нє. Бабська любов не має великої ціни. Ви завжди любите когось.
Олена: Душу?
Нечистий: От душу – візьму. (у нього в руках з’являється пергамент. Він протягує Олені його разом з ножем) Підписуй.
Олена: Чекай. Проситиму тебе ще про дещо.
Нечистий: Що ще?
Олена: Зроби так, щоб Мар’яна покохала Максима. Можеш?
Нечистий сміється. Пергамент зникає. З’являється інший.
Нечистий: Що ж ти мені голову морочиш? Добро. Тримай ножа і підписуй кровію документ.
Олена: (недовірливо) А не обманеш?
Нечистий: А ти маєш інший вихід?
Олена мовчки бере ножа, надрізає долоню і прикладає її до пергаменту. Як тільки кров на нього падає, він загоряється і зникає.
Нечистий: Ей, слуги!
Плескає в долоні. На його зов приходять два чорта.
Нечистий: Заберіть пані до нових покоїв!
Голосно сміється.
Нечистий: Олено! Якби ти була грамотною, то знала б: у договорі Мар’яни було вказано, що віддає він лише своє кохання до неї. І все.
Олена: Все?!
Нечистий ствердно киває головою.
Олена: Ах ти перевертень клятий у людській подобі! Надурити мене захотів?!
Нечистий: Ти сама себе надурила.
Закутується у плащ і зникає.
Кінець сцени.
Сцена 7
Мар’яна сидить у світлиці, задоволена думками про насущне золото та вишиває сорочку, виспівуючи при цьому.
Мар’яна: (співає) Вишиваю я узори, не порвися, нитко.
Вишиваю по узору лебедя й лебідку.
Лебідь білий, лебідь білий, кармінові очка.
Лебідь плаває по плесі, лебідка рядочком.
З’являється Нечистий.
Мар’яна: (встає йому назустріч. Веселенька, що дурненька) О, вас то я і чекала, шановний. Я свою частину угоди виконала. Забрали пропащого – тепер віддавайте мої карбованці.
Нечистий: Гарно ти співаєш Мар’яно. Аби ж ще так само гарно домовленості читала та їх виконувала.
Мар’яна: Це же що значить? У вас припадки скупості та ви обіцяне виконувати не хочете?
Нечистий: (сміється) Я б не називав це припадками скупості. День у мене сьогодні доволі таки продуктивний. Аж не очікував такого гарного завершення.
Мар’яна: Годі вже якіся речі дивні говорити! Віддавай мені мої карбованці! (гнівно тупоче ніжкою)
Нечистий: Постривай Мар’яно з карбованцями. Не я тобі винен, а ти мені завинила. Не прийшов твій суджений на місце умовлене нами раніше.
Мар’яна: (блідне на очах) Як не прийшов? Це що ж виходить…
Нечистий: Оте й виходить. Дівка якась прийшла. Душу свою за нього віддала.
Мар’яна: (сама до себе) Це певно та Олена пришелебкувата… (вже уголос) Тоді все нормально. Ти душу отримав? Отримав. І на цьому кінець. Бувай здоровий.
Нечистий: Не так швидко, Мар’яно. Душу то я отримав, але то не твоя заслуга і взагалі окрема домовленість. Значить, за умовами нашого договору – ти йдеш зі мною! (цокає пальцями і гукає десь у сторону) Ей, слуги мої вірнії! Заберіть цю дівку пихату, та розмістіть у її новому обителі, рахуючись із її заслугами.
Мар’яна: Стривай! Це неправильно! Нечесно! Ти надурив мене! Проклятий!!!
Мар’яна намагається утекти, але чорти, що явились за покликом хазяїна свого, ловлять її.
Нечистий: Ніколи не зрозумію вас, людей. Спочатку підписують, викликають, просять, а потім елементарних умов виконати не можуть. Диваки та й годі! Забирайте! Хоча, постривайте. Мар’яно, Оленчина остання воля була, щоб ти покохала Максима. Це ще й частина нашої з нею домовленості. Обичайко я не виконую нічого, але це її побажаніє мені імпонує… А тепер забирайте.
Нечистий зникає. Чорти забирають Мар’яну. Останнє, що чує глядач – це її крики «Олено, будь проклята!»
Кінець сцени.
Дія 4
Сцена 8
І таке, шановне панство, буває у цьому світі незамисловатому. Зникне людина - усім і байдуже. Що є – що немає. Якщо нас вже і братовбивствами, і відреченнями від сімей не здивуєш, то наступні події стали ну зовсім звичайними. Зникли Оленка та Мар’янка. Згубили душеньки свої молоді дівочі через дурість власну та підлість розлогу. І хто б то сумував за Оленкою нещасливою, яка усе своє житіє горбатилася на панів багатих, щоб прожити якось. Ба ж була біднесенька сиротиночкою ледь не від самого народження. Дитиною собі на шмат хліба заробляла. Не те що Маряна-ледащиця: все їй на тарілках срібних підносили. Інакше й не приймала. Пані балувані були, то мені їх і не дуже шкода. Отримали пані по заслугам. Та що ж з Оленкою було? Зникла бідолаха – то й не згадав ніхто. Одна пані Ганна сердилася дуже за плаття незакінчене. А от Мар’янчині батьки довго побивалися, довго мучилися. Максим же, горемика проклятий, заводило усього цього дійства, недовго горював і так же недовго його любов тривала до Мар’яни. Помучився трохи і зась. Недарма старі люди кажуть: «С глаз долой – из сердца вон». Забув він і Оленку бідолашну, ба і не думав про неї ніколи, і кохану свою Мар’яну. Знайшов собі бабу, що щі гарні варила та й оженився. Так і жив. Та не заспокоїлася Мар’янчина мати. Все не могла до тямки взяти, де дитина її єдина поділася. От якось і пішла вона до баби у сусіднє селище, про яку сусіди казали, що та відьмувала та з Нечистим водилася.
Пані: День добрий, пані Повитухо.
Повитуха: І вам добрий.
Пані: Казали мені люди добрі її, що можете ви моєму горю зарадити, очі на правду відкрити. Допоможіть мені, бабуню. Нічого для вас не пошкодую: ні золота, ні срібла.
Повитуха: То що ж пані так турбує, що вона і до нашої оселі вбогої завітала? Що я – стара немічна баба можу вам зробити?
Пані: Знаєте ж бо ви більше від людей звичайних. То може і зі мною частинкою своїх знань поділитеся? Пропала моя дитина єдина, Мар’яночка, квіточка моя. Була і немає. І не знаю, де й шукати світ мій ясний.
Повитуха дістає тарілку зі старої запиленої полиці та пускає яблучко по ньому гуляти. Довго-довго туди вдивляється, потім дістає зі старої табакерки чорта лисого та й починає мовою якоюся, читачеві незнайомою, говорити з ним. А потім як зарегоче, як зарегоче. Так за бока й хапається! Запхала вона чорта назад до табакерки та й мовить:
Повитуха: Історія та, яку ваша доня заварила, у Пекла давно небилицею стала. За два дні до зникнення, підписала пані угоду з Нечистим, що залицяльник її надзвичайно настирний, на ймення Максим, віддасть своє кохання до неї, а вона натомість отримає сундук карбованців. У разі неявки холопа на місце зустрічі, Нечистий обіцяв спопелити дівчину та забрати її до Пекла. Максим ваш не явився. Так що, пані, у Пеклі ваша доня ніжиться разом з чортами.
Після такої оповіді Повитухи, пані за серце вхопилася… але нагородила її щедро, як і обіцяла. І срібла, і золота по два сундуки подала. І прокинулася у її серці ненависть до холопа проклятого, що зжив зі світу дитя єдине, кохане, а потім спокійно віку доживати став з іншою жінкою. Питала пані по усіх усюдах, як дитя можна назад повернути – та ніхто того не знав. Врешті, після опівночі, пані замкнулася у найвіддаленішій кімнаті та прийнялася Нечистого викликати. І прийшов до неї Диявол.
Нечистий: Та що вам люди не йметься? (розгледівши того, хто кликав його, здивувався дещо, а про себе подумав «кумедія продовжується») Які люди мене кличуть! Б’ю чолом перед вами пані (насмішливо) Вирішили опікуватися долею дитятка вашого?
Пані: Поверни мені нечистий, дитя моє єдине! Що хочеш за це тобі віддам!
Нечистий: А від Бога відречешся? Отут, перед образами?
Мати вигукує довгу молитву, відрікаючись від Бога. Нечистий захоплено сміється.
Нечистий: Які ж ви баби дурні. Добре, що я таки явився – таке не кажен день побачиш. Бо спочатку і йти не хотів. Спасибі вам за кумедію таку, а тепер – бувайте здорові.
Нечистий збирається йти, але пані хапає його за накидку і зупиняє.
Пані: Як це йти? А дитя моє повернути? Я ж і від Бога відреклася… а дитя?
Нечистий: (скорботно хитаючи головою) Угода була підписана? Не було. Значить – відречення є вашою волею. А душу вашу я і так отримаю. Не так багато вам і залишилося. Ваша врода не є показником гарного здоровія. Смерть вже й на вас косу точить.
Нечистий зникає.
Кінець сцени
Епілог
Довго ж молилася пані за глупість вчинену, довго гріхи замолювала. Та, певно, так і не замолила. Бо тієї ж ночі, спересердя, підпалила вона хату того пуцьвірінка Максима, щоб не одній їй так погано було. Та добре, що родина його вибігти встигла. А то так би заживо й згоріли б. На хату ж палаючу все село збігло дивитися.
І на сім діло не скінчилося: на світанку пані, що не витримала таких справ сердечних, повісилася у сінях. Чи в Рай втрапила горемика, чи до Пекла – одному Богові відомо. І чи зустріне вона колись доню свою на тему світі – теж ми не дізнаємося. Не дано голівці людські знати більше, ніж треба. Хіба що ви з Нечистим водитися станете, то він щось і скаже, але плату за це високу здере. То чи треба воно вам, панство шановне?
На сему і закінчилася історія про душі пропащі. А від себе додам: не варто нам долями гратися. Як Бог дав – так воно і буде. А іншого шукати не треба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192327
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.05.2010
автор: Даринка Квач