а ми ходили вдвох, дивились на весну
читали наші очі в синім небі
як діти - загравали(ся) зі смертю
таких смішних та сонячних думок
сплітали подих, як дерева - віти
не на хвилину, а, здається, навіки
й нечутно-ніжним порухом руки
ми малювали в поцілунку тишу
і під дощем ми танцювали правду
одну на двох, таку, як наше серце
а перехожим - видавався герцем
наш не розписаний по правилах танок
а небо, боже! кришталево-синє,
розсяяне зірками поночі -
у ньому ми знаходили ключі
якими зачиняли наші тайни
здавалось навіть, що душа розтане
і зіллється в одне, як місяць й хмари
і все, що є, було для нас не марним
а, може, навіть, уявлялося святим
о ні! це не було палким коханням
навряд-чи можна підібрать слова
які єднають в спільне серце - два
що розбивають і життя, і душу
на щастя й поцілунки в синім небі
і терпкий біль з відтінком каяття
загострений, як лезо небуття
розмінений на вітер і на сонце
уже на скронях майоріє осінь
що спогадами вплетена в волосся
неначе неба просинь або просідь
заквітчана у сонячність думок
вже за спиною (знаю) смерть, не крила
та наші очі все такі ж ясні
минущий світ зимові бачить сни
ми ж ходим вдвох. І бачимо - весну.
© Copyright: H&N, 2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191965
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.05.2010
автор: H&N