Чому плачу? Незнаю... божеволію і тому капають сльози... Втомив весь світ! І те втомило, що я його частина! Чому? Невже і в мені є та злоба, що криється всюди? Невже і я являюся брехнею?
Сонце зайшло за обрій...кругом ллється дощ...Нарешті! Нарешті є щось чисте! Я знаю, це ти Боже його послав, щоб очистити нашу землю...кх... а може це твої сльози?! Прости нас...
Тиша...раптом заспівала птаха, ця пташка для мене особлива: вона щодня своїм співом проваджає мене до школи, зустрічає коли повертаюсь додому, а тепер мені сумно і вона знову зі мною. Лише в ній, в деревах, травах, квітах, небі можна побачити щось прозоре, ніжне, крихке, але в одночас сильне за своєю дією - правду! Невже вона? Справді! Від цих днів я найшла в собі сили, я відчуваю життя...
Минув дощ, земля виблискує кришталевими краплями дощу, неначе ввібрала в себе нове життя. Між травою біліють маленькі маргаритки, які омиваючись, радіють кожному новому дню. Погляну ще раз в віконце... О, ви лише гляньте! На дереві, яке ще колись посадила моя прабабуся, почали червоніти черешні. Таке дивне відчуття, за цю холодну зиму вже і забула їх смак. Ще недільку і скуштую. Біля черешні стоїть стара качеля... Раптом наплинули спогади... Я ніколи не забуду ті дні, дні безтурботного дитинства, коли кругом лився сміх і груди напувало щастя. Я цілий день могла бігати за метелеками, а потім сідати в куточку і ображатися що вони мене бояться...могла цілі вечори дивитися в бездонне вечірнє небо: дивуватися зорям, думати над майбутнім, шукати кінець... Де все? Тепер це лише чверть мого життя...
Пройшли роки і в гру вступила матеріальність, яка принесла розчарування і однозначно брехню... Тепер можна вести спостереження лише за людськими долями, які заблукали на найнижчому рівні життя. Ця матеріальність їх обволікла так, що крім гроші і гроші думати ні про що не можуть. Це ж прості папірці. Вони повинні служити нам, а не ми їм! Чому ви не довіряєте Богові? Він зробив так, значить так для нас краще! Адже, на все його воля... Всі життєві труднощі несуть за собою радість. Але... яка тут радість, коли брат брата вбиває... Ви кажете це роблять люди з порушеною психікою? Так? А слово?! Адже, це найсильніша зброя, а також найцілющі ліки. Але ми звикли використовувати його як зброю...
Біль обволікла мене... мені так боляче... я живу і знаю що не можу нічого зробити, мені 15 років і в світі я, поки що, ніхто... Де ж та правда? Так, правда - у нас в серці...
Люди! Відкрийте очі, вам же дав їх Бог! Подивіться, кругом стільки прекрасного! Не губіть останню правду - вона живе для вас... не викидайте з сердець те, що дало вам життя, не губіть любов...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191182
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 22.05.2010
автор: Галина Кудринська