вона спала...голова була в мене на колінах і я ледь-ледь перебирав пасма її волосся...так хотілося обняти її...таку самотню і беззахисну... таку красиву і водночаз сумну...це остання наша зустріч...зараз відправиться мій потяг, потім літак і я зникну на декілька років, чи місяців, чи назавжди, чи залишуся в її памяті...я незнаю чого мені чекати від цього безпардонного життя... Цвіт яблуні осипав нас...так приємно теплий вітер огортав нас своїм теплом і я відчув, що заради таких моментів варто жити... що жити теперішнім не так вже й погано, що не завжди добре думати про майбутнє, що інколи краще закритися в своєму замку і складати там пазли, які нам подобаються, малювати ті картини які викликають в нас посмішку і танцювати так ніби цей танець останній в житті...
хочу постійно бачити її посмішку, бачити бісики в її очах...бачити її щасливою, адже це так важливо знати, що в неї все вдається коли я за сотні кілометрів від неї...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187867
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 05.05.2010
автор: Себастьян